Відзначаючи 145-річчя від дня народження славетної поетеси, традиційно переживаємо «ювілейне» посилення інтересу до всього сказаного нею у творчості...
Відзначаючи 145-річчя від дня народження славетної поетеси, традиційно переживаємо «ювілейне» посилення інтересу до всього сказаного нею у творчості. Як не прикро, нова знакова дата збігається з новим загостренням негативу і в зоні АТО, і в зоні державного політикуму, а відтак у кожній українській душі. Багатьох накриває чергова хвиля зневіри в наше успішне завтра...
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат премії у галузі публіцистики ім. Полікарпа ШАФЕТИ
Чи не варто з огляду на той тривожний контекст особливо уважно прислухатися до голосу великої патріотки у статусі духовного провідника нації? У статусі, який колись афористично окреслив (зважаючи, безперечно, і на роль Лесі Українки) виразник національного болю і боротьби Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети». Хоч як би цього не хотілося визнавати, історія вперто продовжує підтверджувати правоту давно зробленого висновку: український люд довго й терпеливо, але безрезультатно очікував і очікує на лідера, що відповідав би його сподіванням. Отож не з доброго дива взялася по-своєму компенсувати той брак, за прикладом співців «часу лицарства» та услід за Шевченком і Франком, тоді ще зовсім юна Лариса Косач. Свідомо обравши нове ім’я згідно з назвою знедоленого народу, рішуче заявила про свій вибір: «Не поет, хто забуває про страшні народні рани». Нехай же не зарахується за гріх прихильниками чистого мистецтва наш намір виокремити кілька наскрізних Лесиних акцентів з дещо утилітарною (повчальною) метою. То які ж рани — «страшні, невигойнії» — фіксує «на тілі України» зболений їх спогляданням зір її відданої доньки? Йдеться, звісно, про скалічену хронічним невільництвом національну гідність і честь. А ще — про малоспроможність у подоланні цього лиха, зумовлену втратою віри в себе, послабленням вольових якостей. Добре орієнтуючись у світовій історії, Леся Українка дошукується там не тільки аналогій українських негараздів, але й прикладів гідного виходу з подібного стану. Ось перед нами у її подачі вчорашній борець, а нині бранець, що «розпростертий, до землі прибитий списом, говорив: «Убий, не здамся». У трагічний, але переможний спосіб чинить герой «Оргії» грецький співець Антей, який душить себе струною, щоб не тішити своїм мистецтвом мецената-ворога. А ось розбитий невдачами аж у трьох визвольних походах очільник повстанців Роберт Брюс, згодом король шотландський. Він приречено лежить на лаві і тупо дивиться в стелю. Там павук після шести (!) невдалих спроб прикріпити свою нитку робить сьому — і вже успішну! Засоромлений своєю розслабленістю, молодий лицар схоплюється з постелі, збирає військо і перемагає, бо «одваги і завзяття... він в малого павука навчився». За тими візіями — підказки і підказки співвітчизникам щодо самовиховання, щодо вибору при украй несприятливих обставинах, — аби стати успішними і як самодостатні особистості, і як народ. Особливо промовисто у цьому розумінні звучить закінчення інвективи «Товаришці на спомин»: «А хто ж були ті вояки одважні, що їх зібрав під прапор свій Спартак?» Ще чіткішою експресією сповнений заклик-наказ: «Вставай, хто живий... Не бійся осінньої мли, досвітній вогонь запали...» Принагідно зауважимо, що ідеологи радянської доби із властивим їм професіоналізмом трактували процитоване вище як вияв солідарності поетеси з постулатами марксизму, роблячи з неї суто пролетарську революціонерку-інтернаціоналістку. Так, як послідовний гуманіст, вона справді глибоко переймалася бідами всього світу. Однак незмінним пріоритетом і в творчості, громадсько-політичній діяльності була турбота про долю власного народу. Захоплюючись його великим інтелектуальним та культуротворчим потенціалом, із глибоким болем ганила співвітчизників за втрату віри у себе, за те, що не хочуть «своїм життям до себе дорівнятись». І мріяла насамперед про визволення національне, національну революцію у свідомості, про викорінення з неї рабської покори перед сильнішими у світі. «Не наше діло служити «обрусению», хоч би й революційному», — писала Леся Українка в листі до брата Михайла 17 лютого 1903 року. То чи не найкращим виявом шани і вдячності до провісниці гідного майбутнього України буде утвердження її ідеалу — нового типу українця — сильної вольової особистості (кажучи сучасною мовою, — «кіборга»)? На щастя, нині маємо багато-багато тих незламних кіборгів (чого варта одна лише Надія Савченко!), тобто безперечного свідчення перетворення заповітної Лесиної мрії у дійсність. Та чи пролилося б стільки української крові, чи була б такою невигойною рана й на Сході, якби в українській душі не згасав час від часу, а постійно пульсував «вогонь титана». І якби для нації давно стало нормою, яку чітко означила «речниця великої снаги»: «з долею битися» і «крізь сльози сміятись». ВслухАймося ж у Лесині настанови з їх непроминальною актуальністю не тільки при ювілейній хвилі, а й повсякчас. І — «Гетьте, думи, ви хмари осінні!».
На продовження теми
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє. Леся Українка
Ліна КОСТЕНКО
Півні кричать у мегафони мальв — аж деренчить полив’яний світанок… Мій рідний краю, зроду ти не мав нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава. Пшеничний принцип сонячного степу. Такі густі смарагдові слова жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась мова. Вона як хліб. Вона мені свята. І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови. Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. І сниться сон: пасуться корови — сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину, ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшся гірко. Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень — не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим, хоч слала доля чорні килими то од Вілюйська до Холуйська, то з Києва до Колими.
З усіх трибун — аж дим над демагогом. Усі беруть в основу ленінізм. Адже ніхто так не клянеться богом, як сам диявол — той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною! Як часто лицемірив твій Парнас!.. Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий… Коли ти навіть звався — Малоросія, твоя поетеса була Українкою!.
