– Я щаслива! Я така щаслива, що мені аж соромно.
У мене – чудові батьки. Вони навчили мене цінувати кожну мить життя й не робити нічого такого, про що можна було б пізніше пожалкувати.
Мене всі люблять...
– Я щаслива! Я така щаслива, що мені аж соромно. У мене – чудові батьки. Вони навчили мене цінувати кожну мить життя й не робити нічого такого, про що можна було б пізніше пожалкувати. Мене всі люблять. У садочку – діти й вихователі, у школі – вчителі і учні, в університеті – викладачі й студенти. І він, мій Микола...
Sandra OLEK
Ми зустрілися з ним біля списку прізвищ тих, хто вступив до нашого вузу. Один вуз, одна група, одне-єдине кохання. Ще шукаючи очима своє прізвище, відчула на собі уважний погляд його бентежно-сірих очей. Він посміхнувся. – Теж шукаєш своє прізвище? – запитала. – Ні. Вже знайшов. – А я ніяк не можу себе знайти від хвилювання. – Хочеш допоможу? – Ти знаєш моє прізвище? – Звичайно. – Скажи! – Петренко! – Помилився. Моє прізвище Назарук. – Це тимчасово. Доки не станеш, як і я, Петренко. Ми зустрічалися два роки, а тоді одружилися. Все моє сімейне життя пройшло позначене щастям. Не було такого дня, щоб я сумнівалася в любові до себе мого чоловіка, за одним лише винятком. Та й то не знаю, чи варто згадувати такі дрібниці. Але хай! Часом один штрих допомагає збагнути так багато. Наближалася шоста річниця нашого весілля. Чоловік завів мене до ювелірного магазину й купив дорогий золотий ланцюжок. Ми зайшли на каву, а тоді сіли в тролейбус і поїхали додому. Я дивилася у вікно. Раптом мою увагу привернула жінка, яка зайшла через кілька зупинок, привіталася з моїм чоловіком і взяла його за руку: – Привіт, красунчику! Куди їдеш? Може, зайдеш до мене в гості? Чоловік повільно визволив свою долоню і, вказавши на мене, сказав: – Познайомся, Шуро! Це моя дружина. Жінка почервоніла від несподіванки і досади. Коротко кивнула головою і вийшла на наступній зупинці. – Це хто? – я ледве втрималася, щоб не закричати на весь тролейбус. – Наша нова співробітниця. – Вона – твоя коханка? – Що ти? Ні. Яка може бути коханка, коли я тебе кохаю? – Але, з усього видно, дуже хоче нею бути. І якби не я, ти б, можливо, пішов з нею. – Не говори дурниць. Я ніколи не буваю стомлений настільки, щоб не відчути різниці між чужим і своїм ліжком, і завжди пам’ятаю, хто саме моя дружина. Не встигла я трохи заспокоїтися, як через кілька днів зателефонували з чоловікової роботи і повідомили, що йому потрібно бути присутнім на симпозіумі, який відбудеться на озері Люб’язь. Оскільки гостей очікується багато, він з директором мусить ще й поїхати туди, щоб кілька днів прослідкувати за готовністю номерів і їдальні до їхнього прийому. – Ви їдете двоє? – Ні. З нами буде ще й Шура. Чого знову лихий блиск в очах? Через три дні я повернуся. Зранку наступного дня він поцілував мене і поїхав. Я стала біля вікна й довго дивилася йому вслід. А тоді підійшла до ікони, опустилася перед нею навколішки і попросила Господа: – Я ніколи й нікому не бажала зла. Тому прошу тільки одного: не допусти, щоб ця жінка стала коханкою мого чоловіка. Ввечері пролунав телефонний дзвінок. Це був мій Микола. – Люсенько! Ми так злякалися! – А що трапилося? – Ти не повіриш: хтось розлив на дорозі солярку. Нашу машину так занесло, що думали – розіб’ємося. – Уявляю собі, як злякалася твоя Шура! Ти, певно, ще й досі заспокоюєш її своїми поцілунками. – Не вгадала. У неї шок. Її забрала «швидка». Значить, ця жінка таки хотіла влізти в мою родину! Я підійшла до ікони і опустилася перед нею на коліна. Що й казати! Я щаслива. Така щаслива, що мені аж соромно! * * * ...Люська не знала, що Доля має свої ліміти. Адже усі хочуть бути щасливими. Жінка їхала на задньому сидінні, тримаючи руку на великому животі. Через місяць вже мала народжувати близняток і дорогою розмірковувала вголос, які ж імена вибере двом своїм синочкам. Траса була доволі слизькою, тому чоловік їхав обережно. Люська сердилася, що Миколі не подобалися вибрані нею варіанти імен, і вона, жартуючи, пхнула його кулаком у плечі: – Як важко з тобою домовитися! – мало не плакала вона. – Та заспокойся, нарешті, Люсько! – він повернув голову до неї і посміхнувся. – Дома розберемося. Повороту його голови було досить, щоб Люська відчула себе по-справжньому щасливою, а машина втратила керування. Жінці раптом здалося, що небо помінялося місцем із землею, що вона стала пташкою і високо ширяє десь у блакитному просторі. Коли вона відкрила очі, почула крики, охкання. Люська підвела голову й побачила, що вона лежить на ношах, які збираються внести до машини. Жінка зупинила їх рухом руки: – Що зі мною? Їй ніхто не відповів. Жінка інстинктивно провела руками по животу й відчула його підозрілу плоскість: – А-а-а! – Що з Миколою? – запитала, накричавшись. – Кажіть. – Він не впорався з керуванням, – обережно пояснили їй. Вона одразу пригадала своє вередування і поворот до неї чоловіка. Це через неї все так сталося. – Що з ним? Він живий? Відповіддю послужило мовчання. Перед нею знову спливла й розчинилася в повітрі його остання посмішка. Санітари знову схилилися над нею. – Пустіть. Не тримайте. Я хочу побути сама. Насилу піднялася з носилок. – Введіть їй заспокійливе. У неї шок. – Не наближайтеся, бо зараз, – ступила в бік траси. – І справді, залиште її на трохи, хай пройдеться, якщо може, дихне повітря. Люська й справді пішла трасою, уважно вивчаючи дорогу. З-за рогу виїхала вантажівка. Жінка полетіла до неї. Запищали гальма. Водій вискочив із кабіни і злякано виймав з-під коліс ту, що ще кілька хвилин тому жила, дихала, називалася Люською. ...Старий лікар, стомлений важкою хронічною недугою, взяв її за ще теплу руку й, марно намагаючись знайти пульс і думаючи про недалеку й для себе вічність, заздрісно сказав: – Щаслива. Смерть настала миттєво.
