«НАВІТЬ КОЛИ ПОВІДОМИЛИ, ЩО САШКО ЗАГИНУВ, Я НЕ ПЕРЕСТАВАЛА МОЛИТИСЬ ЗА НЬОГО. І СТАЛОСЬ ДИВО!»

Війна з російським агресором згуртувала українську націю, зробила її більш патріотичною, цілеспрямованою. Але вона провела і певний вододіл у побуті, мисленні, сприйнятті реального, у стосунках між людьми. Подала яскраві приклади зрадництва, невігластва і разом з тим — великі зразки піднесених людських почуттів. Пропонуємо вам щиру сповідь людини, для якої війна відкрила по–новому і її саму, і її чоловіка. Наша співрозмовниця — Людмила Кондисюк, струнка, вродлива жінка, дружина майора Олександра Кондисюка з Нововолинська, який відчув всі жахи війни на Сході, в тому числі — полон, але в нелюдських умовах зберіг честь, гідність і… велике кохання

Роксолана ВИШНЕВИЧ

— Із Сашком ми познайомилися, навчаючись у Нововолинському обласному ліцеї, — згадує Людмила Миколаївна. — Я — родом із села Литовеж Іваничівського району, гарно співала, постійно брала участь у різноманітних мистецьких конкурсах. Сашко — високий, чорнявий, вродливий «крутий нововолинець», дресирував великого власного собаку, відмінний танцюрист — тоді в моді був брейк–данс. Училися разом, спілкувалися, симпатизували одне одному. Закінчили школу — і наші дороги розійшлися. Я вступила до Рівненського гуманітарного, він — до Харківського військового університету. У мене був невдалий шлюб, я сама сирота, виховувала дочку. А через десять років Бог сподобив, щоб ми зустрілися на дні народження спільних знайомих. І тоді відразу спалахнули колишні почуття. До світанку ходили вулицями Нововолинська, згадували шкільні роки, вчителів, знайомих, друзів. Після цього Олександр телефонував, ми спілкувалися. Згодом запропонував переїхати до нього у Володимир–Волинський, де служив у 51–й бригаді.
Поступово життя входило в нормальне русло: влаштували у дитсадок дитину, вирішилася і житлова проблема, адже чоловікові як офіцерові дали квартиру у Нововолинську. Були щасливі, коли народився спільний синочок. Я тішилася життям, із задоволенням займалася побутом… У Сашка непогано просувалася військова кар’єра: в урочистій обстановці у Києві йому вручили майорські погони, призначили начальником штабу зенітного ракетно–артилерійського дивізіону бригади.
А далі Людмила зі сльозами на очах пригадала 1 березня 2014 року.
— Якраз 23 лютого ми похрестили свого другого синочка, Ромчика, а в перший день весни — дзвінок із частини: перша хвиля мобілізації. Ми думали, за тиждень–два все владнається, заспокоїться. Але ні. Це був початок випробувань для держави, армії, десятків тисяч наших чоловіків і їхніх дружин.
У сімейному архіві Кондисюків є відео, як формувалася бригада, як БТРами, танками прямували на полігон, потім — на східний фронт.
— Ви уявіть собі, — ділиться Людмила Миколаївна спогадами, — з найменшої в Україні бригади зробили найбільшу — до п’яти тисяч військовослужбовців. Не секрет, що у першу хвилю мобілізували дуже багато хлопців, схильних до алкоголю. Командування бригади призначило Сашу на посаду командира зенітного ракетно–артилерійського дивізіону, а це — майже 500 чоловік. Мені приємно згадати слова солдатів, які про мого Сашка у той період говорили тільки позитивне — його називали батьком, порушників дисципліни він не карав суворо, — веде далі Людмила. — Сашко разом із офіцерами за короткий строк зумів із дивізіону створити боєздатну одиницю.
Далі Олександра Кондисюка кидають у горнило війни командувати іншими підрозділами. Дружина відчула серцем — ситуація змінюється до гіршого. Їй нічого не казав, а мамі зізнався: там, де він, «земля горить». Вранці був дзвінок від Сашка, ввечері — вже ні. Людмила обдзвонювала всіх офіцерів, одні брали слухавку, інші — не відповідали, дехто заспокоював і пояснював, що він «перевіряє позиції». Була тривожна ніч, а на ранок зблідлий тато повідомив: «Все, нема нашого Сашка»…
— Цілий день, — продовжує дружина офіцера, — сльози, плач, хтось говорить про те, що бачив по телебаченню, хтось щось обнадійливе прочитав в інтернеті. Я запитала тітку: «Що робити?» — «Молитися», — відповіла.
Ввечері взяла ікони, щоб не тривожити дітей, поставила на кухні й молилася, молилася, молилася. Не знаю навіть, які молитви говорила, які слова відшукувала… Але на ранок мені як проясніло, внутрішній голос підказував: живий. Тоді почала надходити інформація, що списки помилкові. Я знала — він відгукнеться, знала — йому цієї ночі було важко, і ми думали одне про одного. Я відчувала: він все витерпить, все переживе, ми зустрінемося. В руках ворогів Сашко себе поводив як істинний український офіцер — про це я довідалася із розповідей тих, хто був з ним поруч.
Мене проймає до сліз те, як він у полоні весь час думав про нас, складав плани на майбутнє, мріяв про швидку зустріч. Десь там знайшов вирізку з журналу з рецептом гуски у яблуках… Цю вирізку, пожовклу, потерту, зберігаємо як цінну сімейну реліквію. Ми купили напередодні Нового року таку гуску, і він її сам приготував.
— Здається, раніше я його кохала не так сильно, — ділиться сокровенним жінка. — Зараз він для мене зовсім інший, я горджуся ним, його ніжною турботою про мене і наших трьох діток. Після пережитого впевнена в одному: треба цінувати кожну годину і кожну хвилину, проведену з рідними людьми. Зараз Сашко проситься на Схід, до бойових побратимів. Командування вирішило, що він потрібен тут. Олександр займається діяльністю Спілки учасників АТО, підтримує їх. Дуже тішиться, що комусь із вчорашніх солдатів–героїв може чимось допомогти. Я ж радію за нього, і в Бога прошу одного: щоб закінчилась війна, а чоловіки повернулися до своїх коханих.


На фото: Олександр та Людмила Кондисюки.
Фото з сімейного архіву.