ТАЛАНТ ХОРМЕЙСТЕРА І ПЕДАГОГА

Микола Петрович Седлярук — відомий у місті хормейстер, викладач Луцького педагогічного коледжу, святкує ювілей — 60-річчя. Наш кореспондент зустрілася з Миколою
Петровичем напередодні і взяла в нього інтерв’ю

— Був час, коли найкращим хоровим колективом називали капелу працівників освіти Луцька під вашим керівництвом.
— До капели було немало праці з хоровими колективами і у Львові, коли я вчився у консерваторії, і у Луцькому педагогічному училищі, куди прийшов після закінчення вузу у 1970 році. Я очолив капелу, яка вже існувала. Не хотілося б хвалитися, але, гадаю, разом із співаками вдалося досягти справді гарних успіхів. Колектив став народним, здобув визнання серед слухачів, нагороди фестивалів, міністерств культури, освіти.
— Шкода, звичайно, що по суті розпався такий чудовий творчий колектив, у якому співали в основному професіонали — вчителі музики і співів, музичні керівники дитсадків.
— Самі розумієте, що розпався колектив не з моєї вини. І, можливо, найбільш болючим це було для мене. Адже віддавав капелі не просто знання, вміння, а й душу.
— Але лишилося бажання працювати з хористами, чи не так?
— Певно, так уже мені на роду написано не розлучатися з піснею, з людьми, які люблять пісню. Тож був у моїй творчій біографії хор “Журавочка” при Луцькому народному домі “Просвіта”, з яким побував на гастролях у Польщі, де дуже тепло приймали співаків. Нині керую чоловічим хором “Соколи” у Луцькому педагогічному коледжі, де працюю. Люблю своїх молодих співаків, добираю для них найкращі пісні, до окремих з народних пісень роблю обробки, враховуючи можливості кожного співака.
— Миколо Петровичу, знаю, що, окрім цього, ви ще й керівник хору у Свято-Юріївському храмі, що в Луцьку.
— Так склалося, що ентузіасти хорового, духовного співу зібралися і запросили мене очолити цей невеликий, але, я сказав би, самобутній колектив у храмі. Прийшли у хор окремі співаки з колишньої освітянської капели, викладачі музичних шкіл, люди, залюблені у духовну музику Василя Березовського, Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського, яка відкриває незнані досі нами глибини духовної краси. Мені дуже шкода, що багато подібної музики загинуло у часи войовничого атеїзму. І тепер ми намагаємось хоч частково надолужити втрачене.
— Ви знаний і шанований хормейстер. А з чого все починалося?
— З моєї школи у Сереховичах, що у Старовижівському районі, з гармошки, моїх вчителів, як не дивно, фізика Бориса Мельника та вчительки математики Марії Жук. Саме завдяки Марії Іванівні Жук навчився грати на багатьох музичних інструментах. А батько, спасибі йому, купив мені баян. Тож їхав до Луцького музичного училища, як я гадав, справжнім музикантом. Це я зараз розумію, що був надто самовпевнений, коли сказав викладачеві Юрію Філатову — або мене приймають, або я піду до іншого навчального закладу, щоб часу не втрачати. Він сперш було розсердився, а коли послухав, як я граю і що вмію, то рекомендував мене після складання екзаменів до зарахування в училище.
— Певно, не без його ж рекомендації ви й до Львівської консерваторії вступили?
— Мабуть, викладачам Луцького музичного училища не соромно було за мене, коли я став студентом цього музичного вузу. Вчився я на диригентсько-хоровому факультеті в той час, коли у вузі працювали, можна сказати, класики, високоповажні інтелігенти, музиканти від Бога — Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, Євген Козак. Моїм безпосереднім викладачем був художній керівник Львівської філармонії Ісаак Таїн. У цих людей я багато чого навчився – не тільки професії, а і їх відданості музиці.
— Ви незмінно з 1970 року — у педучилищі, а нині – коледжі, працюєте з молодими людьми. Що вас найбільш втішає?
— Справжня залюбленість багатьох моїх студентів у музику, пісню. Гадаю: ким би вони не стали в житті, а це духовне багатство завжди буде з ними. Тож з приємністю заходжу у хоровий клас, працюю з молодими і своїх років не помічаю.
— А як відпочиваєте?
— Музика, пісня, робота з хоровими колективами — то і є мій відпочинок. А вдома знову і знову повертаємося до справ у коледжі. Адже моя дружина, Світлана Григорівна, викладає тут українську мову і літературу. Радіємо успіхам доньки Тетяни, яка стала кандидатом наук, працює у київському вузі. І найбільше мене втішає, що музику, пісню, яку я люблю і якій віддав усе життя, несуть люди, з якими я працюю вже багато літ, мої учні.
Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.