Якогось дня твої ніжки пурхають над землею, обличчя промениться таїною, а думки «рожеві-рожеві»…
Якогось дня твої ніжки пурхають над землею, обличчя промениться таїною, а думки «рожеві-рожеві»… А буває, твої ноги ледь-ледь долають ці довгі метри дороги, в очі ліпше не зазирати… і у думки теж…
Олександр КОВАЛЬ
Та минає час, ти знову перевтілюєшся: ти тут і одночасно десь далеко–далеко, в іншому просторі, де по–особливому пахнуть квіти, де вік, врода, визначені для тебе долею, не мають ніякого значення, головна лиш ТИ і твоя СИЛА… Краса і Сила, Тендітність і Воля… Я схиляюся перед тобою, Жінко! Я люблю спостерігати за тобою! Ось ти пораєшся на кухні: твої руки так зграбно перебирають овочі, розставляють тарілки, місять тісто, навмисно щось запитую тебе, щоби зловити ще і ще твій погляд… Погляд–усміх, зітканий із найтеплішої ніжності, любові і надії… Ти знаєш, що я милуюся тобою, що обожнюю запах твоїх тістечок і смак твоїх міркувань… Я все більше вірю у твою магію, Жінко! Я люблю тебе у квітчастій сукні, на високих підборах, розвіяну вітром, прекрасну і легку. Я не приховую свого захоплення… Але тобі того мало. Яка ж ти непостійна! Ти перестаєш одягати сукні, вбираєшся у брюки, ховаєш волосся і м’який погляд, демонструючи мені і всім зібраність й іронічність. «Це нечесно!» — збираюся закричати я, але… але не встигаю, бо розумію, що ти ліпше за мене знаєш, що зробить тебе щасливою… І вкотре я дивуюся з твого сприйняття світу, Жінко! Я знаю, якими непідйомно важкими бувають твої «життєві валізи»… Я бачив, як мусила починати усе спочатку, як, ковтаючи сльози, малювала нашим дітям казкові замки і заохочувала їх і далі любити інший світ разом із мамою та татом. Я помічав, як ти більш ретельно підводиш очі і підмальовуєш уста, навіть так запевняючи себе, що нам усе вдасться. І я знав, що у тебе все вдасться, бо, як ніхто, ти умієш слабкість перетворювати на силу… І ще я знаю, що не зможу без тебе, Жінко!
