(«Любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився» (англ.)...
(«Любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився» (англ.)...
Оксана ЗАБУЖКО, із книги нарисів, есе, ліричних спогадів «100 тисяч слів про кохання, включаючи вигуки», (видавництво «Фоліо»)
На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов’язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллерін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться: — І про що ж ви пишете?.. (означте, себто, характер товару, яким торгуєте…) — Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати? — А–а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливості: — А, фікшин!.. Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?.. Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Ще точніше — дедалі більшому й більшому числу людей. Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному регістрі, наче інфразвук: «І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне». Автор, який це написав, мав ймення Матвій. А твір, що вийшов із–під його пера — мікст мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12. Фікшин?.. Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її глобальне убування (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани життєдайної вільгості — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в навзагал іще цілком ювенільному «Диригенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любові». Пам’ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, з роками, розумієш, ЩО написала. Десь наприкінці 1990–х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології оповідання про любов (любові там бракувало!), — і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів: — Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити… — Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія. — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любові — то як же ж ти жив?!. Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька…
