У серії «Бібліотечка «Вісника+К» вийшла книжка оповідань Євгена Хотимчука «Рідна мати моя». Хвилюючі, вражаючі, надзвичайно цікаві спогади-новели про найріднішу, найближчу людину на землі. У ній кожен, як у дзеркалі, побачить багато спільного з власним життям. Знайдете тут і ранні твори автора, котрі дихають любов’ю і теплом...
У серії «Бібліотечка «Вісника+К» вийшла книжка оповідань Євгена Хотимчука «Рідна мати моя». Хвилюючі, вражаючі, надзвичайно цікаві спогади-новели про найріднішу, найближчу людину на землі. У ній кожен, як у дзеркалі, побачить багато спільного з власним життям. Знайдете тут і ранні твори автора, котрі дихають любов’ю і теплом. Нове видання можна передплатити або купити вроздріб у всіх відділеннях поштового зв’язку. Ми ж сьогодні пропонуємо два оповідання з цієї книги
ТРИ ГОЛОВКИ ЧАСНИКУ Уже сімнадцять років минуло, як немає матері на цьому світі, а кожен епізод, пов’язаний з нею, свіжий у пам’яті, як ніби трапився щойно. Це було на початку дев’яностих. Приїхав із сім’єю провідати матір. Їй було вже під вісімдесят. Рух уже не той. Бо, скільки знав її, вона завжди робила усе швидко, одним бігом. Рідко коли присяде
Погостювали і зібралися їхати у Луцьк. Вже й попрощалися. Автомашиною здаю назад по вулиці. А вона довга. У переднє скло бачу: матір біжить за нами. Думав, забула щось сказати. Зупиняюся. Несе три головки часнику. — Женю, я не маю що тобі дати із собою, — винувато заговорила. — Вже не хазяйка. Ото візьми хоч часнику. Я взяв ті головки, поцілував матір в руки. Не смів признатися, що на Моташівці, де мав город, вирощував часник на восьми сотках й здавав у магазини, на м’ясокомбінат. Тоді заробітки виходили мізерні, а сім’ю треба було годувати. Ото й мав такий підробіток. Мати навчила трудитися і знаходити вихід з будь-якої скрути.
ВАШІ СЛЬОЗИ БОЛЯТЬ МЕНІ Й ДОСІ Четвертого листопада, у день Вашого народження, я зібрав увесь свій виводок, і ми поїхали в Рудку-Козинську. Як і годиться, Люся, братова жінка, замовила поминальну службу, приготувала коливо, книші. На серці якось тривожно. Таке відчуття, що Ви от-от маєте зайти у церкву. Я ж бо знаю, як Ви любили сюди приходити. Жодного свята не пропустили й неділі. Не завжди ми з Володею розуміли таке рвіння до Господа, іноді підсміювали або радили краще відпочити, вдома полежати на ліжку. Пробачте, мамо, нас, невігласів. Не могли ми своїми куцими мізками допетрати, що спілкування з Богом у церкві для Вас найвища благодать, найкращий відпочинок Тільки тепер дійшло, по-справжньому можемо оцінити Ваші слова: «Я вам, діти, вимолила щастя». Воістину так. Двоє сиріт, бідні-пребідні, знайшли себе в житті, як кажуть у народі, вибилися в люди. І тільки завдяки Вам та, можливо, в першу чергу, щирій вдовиній молитві. Тримаємо свічки, вслухаємося у слова батюшки, піснеспіви хористів. Як Вам, мамо, на небесах? Відомо, що у Господа немає мертвих, людські душі живуть вічно. Я переконаний, що Ваша знаходиться в райських оселях. Бо в пеклі Ви побували на цьому світі. З дитинства знущалася мачуха, сьорбнули лиха по наймах, пережили дві війни. Тільки й було світлого, що Степанова любов, Вашого першого чоловіка. А потім — стільки біди, стільки горя! Померло двоє діток, не встигла виплакати сліз, як новий жахливий удар долі. Вбили і спалили Степана, котрий був у повстанцях. Як Ви, тридцятилітня вдовиця, змогли пережити таке?.. Нарешті я, непутьовий Ваш син, знайшов його могилу, з допомогою друзів упорядкував її, поставив пам’ятник. Нині там не ростуть бур’яни, дітки на честь його і побратимів співають повстанські пісні. Звичайно, усе це Ви споглядаєте — і радується Ваша душа, мамо. Я ніколи не бачив своєї сестрички Ліди, вона відійшла у кращі світи у своїх чотири рочки, до мого народження. Пам’ятаю, як оплакували Ви її до самої смерті. А потім не стало у п’ятдесят дев’ятому і батька. І знову сльози, сльози, сльози. Яку ж силу, здоров’я Вам треба було мати, щоб витримати все те: біль утрат, горе, безгрошів’я, безнадію! Як витримало серце? Минали роки, а душевні рани не гоїлися. Якось дядько Міша при застіллі затягнув пісню — і в матері одразу покотилися сльози з очей. Вона попросила: — Куме, не співайте, бо мені зовсім не весело, тільки жалю завдаєте. І ми розуміли Вас, мамо, зовсім не дивувалися, що в нас було не заведено співати в хаті роками, навіть десятиліттями. І вже значно пізніше, коли я закінчив університет, випадково почув, як Ви співаєте, який гарний у Вас голос. А Ваші сльози, мамо, болять мені й досі.
