Це був далекий 1989-й. Відчуття перемін приносив вітер з каторжних сторін. Повертались, загартовані чужиною, незборимі сини України. Українство позбувалось летаргічної хвороби...
Це був далекий 1989-й. Відчуття перемін приносив вітер з каторжних сторін. Повертались, загартовані чужиною, незборимі сини України. Українство позбувалось летаргічної хвороби...
Галина КАЖАН, заслужена артистка України
Для мене це був не просто пам’ятний рік, а ще й щасливий на творчі перемоги. Після моновистави «Маруся Чурай» (за історичним романом Ліни Костенко) у Волинську філармонію завітала художня рада «Укрконцерту» з Києва на перегляд моїх творчих одкровень. Сталося те, що повинно було статися, хоча я боялась про це говорити вголос. Майже весь мій репертуар одержав високу оцінку столичних фахівців і був включений до гастрольного плану по Україні. Перемога додала сил, і я вже не ходила, опустивши голову, а літала на крилах Лесиних пісень, протоптувала Тарасові шляхи, розганяла сірі думи–хмари, гартувала слово–зброю сосюрівськими та симоненківськими текстами, хизувалась обізнаністю волинських стежок (таки правда, що на Волині немає села, де б я не була). Зима 89–го була морозною і лютою. Я приїхала в засніжений Донецьк рано–вранці, ще й трамваї не ходили. Ніхто з обласної філармонії не зустрів «западенку». Я тягла свою важку торбу з костюмами, реквізитом та деталями декорацій. А ще з цінним і забороненим багажем — чорноволівським «Вісником», який мала передати комусь із членів УГС Донбасу. Та моя пам’ять здатна фіксувати лише поетичні сюжети, тож про такі небезпеки я забувала одразу, як тільки змінювала обставини свого життя. Наразі штовхаю сумку снігом і сама, ковзаючи, доганяю її за кілька метрів. І так через весь плац від вокзалу до трамвайної зупинки. Коли раптом чоловік середнього віку вихоплює мою торбу і зі словами «Позвольте вам помочь» падає на лід. Я допомагаю йому піднятись і винувато кажу: — От бачите, вона під силу тільки хазяйці. — Но она же неподъёмная! — Немає ваги, що була б непідйомною для української жінки. Таким було моє перше знайомство з корінним донеччанином, з яким я добралась до місця призначення і запросила його із сім’єю на свої виступи. На жаль, робота завадила йому побувати на концерті, проте діти і дружина уважили своєю присутністю. Жінка так розчулилась, що запросила на чай. Але я не мала змоги скористатися її гостинністю, лиш чемно подякувала, а вона на прощання резюмувала: «Не могу поверить, что «западенка» разговаривает на русском» — «И не только на русском. Мы на Западе все полиглоты», — розсміялась я. Постійні виступи виснажували фізично. Але щирий прийом розвіював втому. Адміністрація філармонії попросила збільшити кількість концертів, бо виявилось чимало охочих заповнити білі плями у своїх знаннях про Україну. Я погодилась, бо знала, що «Укрконцерт» після схвальної оцінки наступного року включить у план наших гастролей Донбас. Так воно і сталося. З того часу я щорічно вояжувала маршрутом Донецьк—Луганськ—Миколаїв—Херсон—Одеса. Але взимку 1989–го спілкувалася лише з глядачами Донецька, Горлівки, Макіївки, Краматорська, Маріуполя — власне майже всіх районних центрів Донбасу. Настав день, коли адміністрація концертного відділу з подячними грамотами й дарунками вручила мені квитки додому. Потяг «Угольок» сполученням Донецьк–Київ вважався начебто престижним, але холод дошкуляв більше, ніж на вулиці. У купе гуляли протяги, а на швидкості у шпарини залітав сніг. Закутавшись в одіяло, я повісила своє пальто на вікно, щоб затулити щілини. Трохи зігрівшись, навіть задрімала, і розбудив мене голос провідниці: «Граждане пассажиры, освободите вагон, приехали». Кинулась до пальта, але воно примерзло полою до скла, що зняти було годі. Я злякалася: вивалю шибку, віддираючи свій єдиний на ту пору ошатний одяг, — до кінця життя не розрахуюся. Поки думаю, у купе влітає з віником копія Сердючки, кричить текстом героїні Андрія Данилка, з усім шахтарським завзяттям зриває мої шати — і …пола залишається з льодом на вікні. Німа сцена. Хоч плач, хоч смійся. Провідниця безжально виштовхує мене з вагона. На пероні розумію, що ковельського потяга чекати довго. Та й у такому вигляді куди тепер? З найбільших друзів-побратимів найближче було до Ніни Матвієнко (вона тоді жила на початку Хрещатика біля музею Леніна). Подумки молюся, хоч би Ніна була вдома, адже на ту пору мобільного зв’язку у нас не було. Відчинивши двері і побачивши мене синьою від холоду, вона злякано прошепотіла: «Які ж то пси тебе так погризли?» Я оповідаю, і ми вже не сміємось, а істерично регочемо над моєю бідою у два голоси. Ніна відчиняє шафу і приміряє свої теплі речі на мене. Вона значно нижчого зросту, але любить ходити у довгому, щоб здаватися тоншою і вищою. Нарешті в одному з її пальт я почуваюся топ–моделлю. Вирішили, що Волинь мене зустріне в ньому. Приміряючи, як Ніна казала «ганчір’яки», я зловила себе на думці, що в цій маленькій жінці — велике щире серце. Вона не поскнариться віддати, відірвати від себе найкраще, аби бачити радість в очах ближнього. Досі, коли зустрічаємось у Києві чи на Волині, згадуємо пригоду–анекдот моїх мандрів на Донбас і сміємося ще дзвінкіше, ніж 28 років тому.
