А ТЕПЕР ЛОБАЧІВСЬКІ ТЕАТРАЛИ ПІДКОРИЛИ СТОЛИЦЮ

Після участі у передачі «Надвечір’я долі» на Першому Національному телеканалі народний театр із Горохівського району, заснований лауреатом Шевченківської премії Петром Панчуком, став відомим на всю Україну... Лобачівські актори-аматори зачарували і столичних глядачів своєю грою, бо добре затямили настанови свого керівника – «бути не панчуками, а особистостями»

Жителі села Лобачівка Горохівського району зараз достеменно вже не пам’ятають, як саме сприйняли звістку про те, що в їхньому селі буде театр. Але якщо й усміхнувся тоді якийсь скептик, то даремно. Бо позаминулого четверга тепер уже народний театр Народного дому «Просвіта» села Лобачівка на запрошення Першого Національного телеканалу прибув до столиці, щоб взяти участь у передачі «Надвечір’я долі». Гостей зустрічав їхній зірковий земляк — провідний актор Київського національного академічного театру імені Франка, заслужений та народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Петро Панчук


Леся ВЛАШИНЕЦЬ

НАСТАВ ЧАС ВІДДАВАТИ БОРГИ
Запитаєте, чи змінився славнозвісний волинянин відтоді, як був удостоєний звання народного артиста України? Ніскілечки. Він не став іншим, досі ніяковіє, коли йому починають аплодувати, скажімо… у метро. Таке іноді буває, люди впізнають у простому пасажирові лауреата премії Шевченка і дякують оплесками за творчість. Мешкає Петро Панчук в однокімнатній квартирі з дружиною Людмилою і синочком Серафимом, якому скоро виповниться три рочки. Житло придбав на околиці столиці у будинку, за яким закінчується місто, а з вікон, як у рідній Лобачівці, видно поля і сади. Автівки родина не має. Але актор тим не переймається. Цінує можливість пройтися мальовничим гайком, проїхатися у метро серед людей.
— Для мого серця найважливішими є три дороги: до церкви, в театр і додому, в рідне село. З роками все дорожчою стає для мене мала батьківщина, — каже Петро Фадейович.
Вважає, що високе звання «народний» зобов’язує бути відповідальним до своєї місії. Тож у дні спектаклів багато молиться, особливо перед виходом на сцену. Відповідаючи на запитання ведучого телепрограми «Надвечір’я долі», народного артиста України Мар’яна Гаденка, Петро Фадейович зізнається, що актором став завдяки великій любові до нього земляків. І тепер потребує її ще більше, ніж у дитинстві та юності.
— Я грав на сценах США, Австралії, Європи, Африки, то хіба не можу виступити на малій батьківщині перед людьми, які навчили мене відчувати духовну красу? Настав час віддавати їм борги, — вважає артист, який, попри високе звання, знайшов можливість створити у рідній Лобачівці осередок мистецтва.
Самодіяльні актори з усмішкою розповідали про репетиції «Мартина Борулі», свої перевтілення у героїв Василя Шукшина (вистава «Земляки»), підготовку одного з найяскравіших творів Шолом–Алейхема «У селі Анатівка». Згадували, як приходили до клубу під вечір, попоравши худобу, а додому поверталися за північ, з яким трепетом щоразу виходили на сцену.

ГЛЯДАЧІ НЕ ВІРИЛИ, ЩО В СТУДІЇ — СІЛЬСЬКІ АМАТОРИ
— Як лобачівці потрапили на популярну телепередачу? — запитую у Петра Фадейовича і дізнаюся, що про сільський театр телеведучий Мар’ян Гаденко дізнався на зйомках столичної акторки і особисто зателефонував до засновника і режисера. Лобачівські театрали запрошення до Києва сприйняли з радістю, а в неблизьку дорогу вирушали з кумедною пригодою.
Директор лобачівської «Просвіти» Василь Гриб і керівник народного театру Андрій Корнейко живуть по сусідству. Збираючись до столиці, чоловіки напакували кілька сумок і поскладали їх на підводу, щоб не нести в руках до центру села. Андрій запряг свого гнідого коня та й рушили до місця, де мав чекати бус. Дорогою сусідів зустрів односельчанин.
— Ви куди, хлопці? — запитав.
— До Києва, — серйозно відповів Василь.
— До Києва? Конем? Ви мене дурите…
… На телестудії аматори освоїлися швидко. Здавалося, почувалися ще впевненіше, ніж на рідній сцені. Обмежені в часі, змогли зіграти лише два уривки із п’єси «У селі Анатівка», зате зробили це без жодного пробного дубля! Глядачка, яка сиділа біля водія лобачівців, побачивши гру Андрія Корнейка, захоплено прошепотіла: «Оце так Панчук!». А той тихцем пояснив: «Це ще не Панчук». Інші люди теж перемовлялися: не можуть, мовляв, сільські актори так правдиво грати — настільки вразила Голда у виконанні землевпорядника Лобачівської сільської ради Світлани Шевчук. Василь Гриб (Лейзер), Сергій Корнейко, студент Рівненського державного гуманітарного університету (Шинкар), Софія Корнейко, учениця 11–го класу Лобачівської школи (Годл), Зоряна Бойчук, заступник директора з навчально–виховної роботи (мати Менахема), Сергій Карніц, учитель інформатики (Федір), Богдан Квятковський (урядник), Юлія Смаль, учениця 10–го класу (Хава), Олександр Шепшелей, учитель музики школи села Зелене (звукорежисер) зворушили своєю грою, пам’ятаючи науку Петра Фадейовича «бути не панчуками, а особистостями» і «впливати на людей любов’ю». А ще щиро розповіли про свій театр в інтерв’ю, та, як соловейки, заспівали гімн свого краю «Волинь моя».

ДАЛІ БУДЕ «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»?
Лобачівці і Петро Панчук адресували слова вдячності тим, хто допоміг презентувати театр у столиці, – начальнику відділу культури Горохівської райдержадміністрації Діні Колесник, начальнику управління агропромислового розвитку Миколі Панасюку, керівнику ТзОВ «Агросвіт–Волинь» Євгенові Шелепіні, керівнику ПП «Люкс» Петрові Гордіюку, фермеру зі Скобелки Юрію Грушковському, лобачівському сільському голові Святославу Забуському, водію Михайлові Стецюку.
— Як швидко промайнули ці два чудові дні. Нас не втомили ні дорога, якою віз власним бусом житель Галичан Михайло Стецюк, ні робота в студії, де провели 8 годин. Всюди відчувалися доброзичливість та позитив, — ділилися враженнями актори.
Їм надовго запам’ятається прогулянка вечірнім Києвом із Петром Панчуком, важка хвилина мовчання на вулиці Інститутській — місці розстрілу героїв–майданівців. Не могли обминути волиняни і столичного театру. У ньому саме йшла вечірня вистава, тож гості оглянули костюмерні, гримерні, кабінети. Були приємно здивовані, коли в гримерній Петра Панчука на столі під склом побачили… свою афішу. Тоді й зрозуміли, чому їх тут усі впізнавали, тиснули руки, бажали успіхів.
У травні, під час днів пам’яті Шолом–Алейхема, Петро Панчук має намір презентувати народний театр на одній зі столичних сцен. Наразі вирішує, чим поповнити репертуар сільських акторів — «Кайдашевою сім’єю» Нечуя–Левицького чи «Скупим» Мольєра. Приїхати в село збирається, як завжди, влітку. Каже, що вже не уявляє себе без лобачівської сцени та рідної землі, в якій під молодою грушею біля отчого дому закопав пуповину свого дорогого синочка Серафима.