«ЛЮДОНЬКИ, ЩО Ж МИ РОБИМО?»

Заслужена артистка України Лариса Мікоян каже, що їй хочеться криком кричати ці слова, коли вона дивиться на ту біду, яка зараз твориться у нашій країні...

Лариса ЗАНЮК

«ХІБА МОЖЕ ЩОСЬ БУТИ ПРЕКРАСНІШЕ ЗА ДИТЯЧУ УСМІШКУ?»
— Ларисо Данилівно, у Волинському академічному обласному театрі ляльок ви ще з часу його створення — 1975 року. І дотепер даруєте дітям дивоказку. Як з роками зберегти той вогник в очах?
— Якщо є любов, то вогник буде. А я з дитинства люблю дітей і сцену, — усміхається акторка. — Декламувала вірші у школі рідного Турійська, співала, танцювала, грала у футбол. Мені все було цікаво. Сусідці десь треба вийти, а дитину немає на кого залишити — я погоджуюсь із задоволенням. Вони всі у мене і сплять, і слухаються. Напевно, тому й вибирала таку професію, щоб бути біля дітей. Після культосвітнього училища працювала в Будинку піонерів, учила школярів гри на домрах. Потрібно докласти чимало зусиль, щоб оркестр заграв по–справжньому!
— А ви ж на чому грали?
— На контрабасі. Я в училищі була просто зіркою, бо контрабас був більший за мене, і хлопці та й викладачі його носили за мною. Завжди вибирала щось не таке, як інші. А на випускному екзамені наш викладач вокалу Олександр Олександрович Самохваленко, який був закоханий у мистецтво, а ми всі — у нього, покликав мене після того, як я продиригувала оркестром, і порадив вступати на диригентський відділ консерваторії. Але життя склалося по–іншому: вийшла заміж, народилися дітки, а вже пізніше, коли проводила ранок у концертному залі «Променя», а лялькарі з філармонії ставили виставу, мене помітив Микола Самчук, завідувач лялькової трупи, і запросив працювати у них. Того ж року було створено театр ляльок, і ми всім колективом туди потрапляємо. Тоді й вступила на режисерський факультет Рівненського інституту культури.
— То ви практично відкривали ляльковий театр?
— І можу сказати — я щаслива. Бо живу для дітей, працюю для дітей, а що може бути прекрасніше, коли граєш у виставі, а із залу чиєсь малятко засміється таким чистим, щирим сміхом! (Якби можна було передати іскру в очах у такі моменти через газетну шпальту, то це було б неперевершене фото акторки!)

«З ТАЛАНОВИТИМИ ЛЮДЬМИ ВСЮДИ ЦІКАВО»
— Мабуть, цією щирістю і особливий театр юного глядача… Але знаю, що граєте не лише для малечі — у вашому виконанні моновистави за творами Кобзаря і Лесі Українки, численні передачі на радіо й телебаченні. А поетичні творчі вечори та гастролі світом свідчать про непересічність вашого акторського таланту… Із чого черпаєте натхнення?
— Мені у житті щастило на талановитих людей. Євген Сліпий, керівник драматичної студії Будинку офіцерів, його дружина Розалія, диктор Волинського радіо, дали незабутні уроки дикторської майстерності… Якось я на Меморіалі читала «Реквієм», тембр мого голосу почули й запросили на радіо. Вела дитячі передачі «Червоний галстук», «Крилата юність», на телебаченні — «Вечірнє інтермеццо», «В гості казочка прийшла» — все це так захоплювало! У будинку піонерів, де я працювала, директор Роза Андріанівна теж учила працювати ініціативно. Коли влітку діти були на канікулах, педагоги виходили у місто. Директорка брала акордеон, і ми йшли всюди, де є діти. Звісно, це було безкоштовно, ми грали, щоб нас бачили і восени хотіли до нас прийти. Я була тоді зовсім юною, і в тому чудовому колективі мене просто навчили жити. Так я пропрацювала 11 років, паралельно поєднуючи роботу акторки і ведучої.
— То ви шукали себе, не могли визначитися з місцем роботи?
— Знаєте, мені просто було всюди цікаво. А своє місце я знайшла вже після першої лялькової вистави, коли побачила ті оченята дитячі, як вони слухають, сміються, аплодують. Тоді зрозуміла — це моє!
— Якими творами захоплюєтесь?
— Дуже люблю і декламую наших волинських поетів Петра Маха, Олександра Богачука, Василя Гея, Надію Гуменюк, Валентину Штинько. Кожен виступ згадую як особливий. Василь Гей подарував вірш до мого ювілею, прочитав із таким захопленням і душею, звернувшись до мене: «З Ваших уст рідне слово лунає святково…» А через день його не стало… Болить душа за ним…
Уже не перший рік веду фестиваль «Барви Торчина», започаткований Олександром Огородніком. Фольклорні колективи простих добрих бабусь мене надовго заряджають… Мої мама з татом теж співали. Тому мені так приємно, що люди із села можуть десь себе показати, поспілкуватися з іншими.
Я горда з того, що у нас дуже хороший колектив — моя театральна родина. Наш чудовий художній керівник, заслужений діяч мистецтв України Данило Андрійович Поштарук, має підхід до кожного актора, режисера чи іншого працівника, цю роботу знає не з чуток, бо сам працював актором. Ми часто буваємо на гастролях. Ділимося досвідом. Якось із моїм партнером Петром Савошем, заслуженим артистом України, гастролювали із виставою «Принцеса–стрибунка» у Варшаві, де грали польською мовою. А на фестивалі у Московському театрі імені Образцова адміністраторка нас одразу запитала, якою мовою будемо ставити виставу. Дуже просила хоч деякі слова чи фрази замінювати російськими, бо нас можуть не зрозуміти. Ми порадились із Данилом Андрійовичем і вирішили, що будемо грати тільки рідною мовою. І, скажу вам, нас так гарно прийняли. Там живе багато вихідців із України, вони були раді почути свою мову. Як вони нам аплодували! Підійшли до нас і попросили зіграти ще раз. У душі вони відчувають ностальгію.
— Чим живете у театрі зараз, до яких улюблених образів хочеться повертатись і повертатись?
— А вони всі улюблені — через те, що усі проходять крізь серце. Хоча особливою є моновистава Анатолія Поляка за творами Тараса Шевченка «Я так люблю…» З нею об’їздила всю область. Читати Шевченка — одне задоволення. Коли граю, то настільки проникаюся Україною, її бідою, що хочеться всіх обійняти і криком кричати: «Людоньки, що ж ми робимо?». У нашому репертуарі — «Лісова пісня», «Камінний господар» Лесі Українки. А вистава за поемою Богдана Стельмаха «Тарас» взагалі знакова. У виставі граю маму Тараса і в дерев’яну ляльку повинна вкласти душу, щоб їй повірили. У ляльковому театрі граєш за ляльку і за себе.

«БОГ — ЦЕ ТВОЯ СОВІСТЬ»
— Пані Ларисо, знаю, що у вашій оселі вже три покоління збирається за родинним столом… Кого грає вдома заслужена артистка?
— Я завжди була вдома у ролі господині, мами, дружини. Для актриси дуже важливо мати підтримку сім’ї. З коханим чоловіком — вже 50 років у парі. Він — футбольний тренер, а я дуже люблю футбол. Так і знайшла собі на стадіоні чоловіка. Він грузинський вірменин, із Боржомі. А мене вдома лякали тією кавказькою гарячковістю, та з коханим і його батьками я одразу знайшла спільну мову. І тепер можу сказати: люблю свою сім’ю понад усе. Хороші діти — син Арчіл і невісточка Вікторія, донька Наталя — талановитий хореограф, дорослий уже внук Євген. Вдячна чоловікові, що підтримав мене, коли потрібно було їздити на гастролі, а діти були ще маленькі. Але він сказав: «Ти ж любиш свою роботу? Значить, будемо якось викручуватися». Мама допомагала і чоловік — справлялися. Ніколи не чула від Альберта поганого слова. Для нього це — неприпустимо. Гріє й досі, коли я йду на роботу, а він стоїть біля вікна і поглядом мене проводжає.
— Ларисо Данилівно, у мене склалося враження, що то ви своєю веселою вдачею робите щасливими людей біля себе. Чим керуєтеся в житті?
— Згадую, як мама вчила завжди хоч і останню копієчку, але дати тому, хто її потребує. Маленькою я питала у мами, чи є Бог. А мама відповідала: «Бог — це твоя совість!» І я намагалася керуватися цією заповіддю. Живу своєю родиною і своїм театром, і почуваю себе щасливою, бо поєдную те, що люблю.
Помічаю затамування подиху та захоплення на дитячих личках від голосу веселої Баби Яги, Принцеси чи Колобка… Як уживаються такі різні ролі в одній людині? І хоч нещодавно Лариса Данилівна відсвяткувала поважний ювілей, постійна взаємодія із юним глядачем направду додає їй десятиліть молодості. Жвава енергетика у більш як 70 зіграних ролях ось уже 40 років запалює глядачів. А глядач той — дитина, і її не примусиш сміятися, дивуватися, захоплено аплодувати, якщо немає щирості зі сцени. Дитина захоплюється, коли їй цікаво. А зацікавити може той, хто любить свою професію.