Кожна квітка цієї весни проростає крізь моє серце. Кожен її вечір — як обосічний меч. Наражаюсь на ці вечори…
Кожна квітка цієї весни проростає крізь моє серце. Кожен її вечір — як обосічний меч. Наражаюсь на ці вечори…
Наталка МУРАХЕВИЧ
Вона завжди так настає — весна. Спочатку прокрадається в душу запахами. Заледве вловимі, вони пришвидшують пульс. Хочеться вітатися за лапку з кожним вербовим котиком… Вдихнеш на повні груди, подивишся вгору — і поринаєш у глибінь неба. Губишся між зорями. І якась тобі — провідна. Знаєш її на ім’я. А на тому небі — дивний такий місяць, високий і тривожний… І потім він заглядає у вікно. І залягає монеткою на дні кружок, із яких ми п’ємо м’ятний чай. Відчуваєш? Тривожність — вона у всьому. Тендітне зелене мереживо перших дрібних листочків ще боязке, хоч і вперто тягнеться до сонця. Покинуті з осені гнізда чекають своїх поселенців. Земля прокидається. Але її ще не варто займати… Весна ще вразлива. Ніжна й тривожна. Як усе — на початку. Це початок. Ти ж теж відчуваєш? Відчуй… Поки весна — це лиш запах. І дощ. І запах після дощу. Вона ще не набралася теплом і сонцем. Не вибухнула барвами. І впевненістю в перемозі. Наважся. Скуштуй її на смак. Весна зараз — як вино з льодом. Вона п’янить. І, розчинивши в собі кришталь сумнівів, буває холодна. Весна зараз — як я. Чуєш? Так не буде завжди. Почекай. Скоро весна зламається навпіл. Розквітне. Тепло — переможе. І буде — КОХАННЯ!
