Він любив, коли ми до нього приїжджали в цей день. День його Ангела. Саме ці слова, мабуть, і визначали його — мого діда Олексія. Теплий Олексій...
Він любив, коли ми до нього приїжджали в цей день. День його Ангела. Саме ці слова, мабуть, і визначали його — мого діда Олексія. Теплий Олексій...
Наталка МУРАХЕВИЧ
Народжений напровесні далекого 1921 року, він мав дивовижні сині очі й дуже любив життя і людей. Хоч, оглухнувши за понад три десятки років трактористом у колгоспі, потерпав від того, що не завжди чує співрозмовника. У нього було стільки історій для нас, онуків… Ми ж їх не запам’ятовували. Тепер я думаю – це ми були глухі. Не дід. Він розповідав і про «за Польщі», і про війну. Ми ж просто, мабуть, не йняли віри в реальність розповідей. Дід мав дивне почуття гумору. Одної його фрази, кинутої ніби мимохідь, вистачало, щоб підвести мудру риску під будь-якою ситуацією чи дати вичерпну характеристику людині. Мене завжди вражала глибина його думок… Коли ми, трійко його внуків, були вже дорослі настільки, що могли «легально» під свято випити з дідом чарку – він завжди пив із нами першу за те, щоб Бог дав нам багато років щасливого життя. Далі ж були дивні тости, зрозумілі лиш дідові – іноді це могло бути іронічне «за Сталіна», «за Хрущова» чи і взагалі «хайльгітлер». За нюансами емоцій я розуміла – чому сьогодні, скажімо – саме такий тост, але дід того ніколи не пояснював… Для нього всі влади і всі війська, які пройшли по його життю – були «вони». І поляки, і «совєти», і фашисти, і «другі совєти». Він був ніби поза цим всім. Переселення з Польщі, війна, колгосп… Дід у всі часи тримав свій світ впорядкованим. Могли мінятися країни і уряди, а дід так само рано вставав, сіяв, садив, мантачив косу, косив, пас корову… Брився біля колодязя небезпечною бритвою з помазком, заглядаючи в почорніле місцями дзеркальце. Пам’ятав усі церковні свята і дати народження й смерті усіх знайомих односельців. Знав тисячі народних прикмет. Не любив фотографуватися. 65 років прожив у шлюбі з дружиною. Побудував хату. Виховав дітей. Любив онуків. Діждав правнуків. Усе це вміщає тепер рисочка між датою народження і датою смерті… Він лишився в 2012-му. Пішов у Вічність на 92 році життя. Його нема чомусь на жодному фото. Хоч іноді я таки примудрялася його сфотографувати… Потім же ті фото десь зникли. У пам’яті ж моїй живуть якісь дивні побутові моменти, ніби вихоплені кадрами з кіноплівки життя. Дід у своїй вічній куфайці розпалює грубку зимового ранку, щоб нам у вистуженій за ніч хаті було тепло… Грає з іншими дідами в карти під програму «Врємя». П’є холодну воду з поливаного кухля, прийшовши із косовиці, й вихлюпує залишки води на землю. Повертається з коровою з паші літнього вечора. Стоїть, спершись на пліт. Радіє, що ми приїхали… Тепер же він десь там, на Небі. І лиш іноді сниться – добрий, мудрий, сивий, аж білий, з дивовижними синіми очима… ...Я не приїхала цьогоріч на Теплого Олексія, діду… Лиш забігла в церкву і поставила свічку. Простіть мені. Нехай Вам буде добре там. Де праведні спочивають…
Малюнок Леоніда БАРАНОВА. ВІД РЕДАКЦІЇ: Друзі! У рубриці «Людино, дякую Тобі!» маєте унікальну змогу розповісти про тих, хто допоміг вам стати на ноги, хто дав безцінні уроки, хто підтримав у найскрутнішу хвилину. Знайте, щире ДЯКУЮ не запізниться і через роки. Тож чекаємо листів (із фотографіями особливо вітаються) про ЛЮДЕЙ з великої літери у вашому житті.
