ТАНЕЦЬ ПІД ДОЩЕМ

…Виганяли корів на пашу вдосвіта. Незвиклий вставати в таку рань, Василь — студент львівського вишу, який приїхав допомагати батькам, — насилу продер очі, узяв у руки ліщинову палицю, наготовлену матір’ю торбу з їжею й поплентався вулицею за їхньою Рябулею. Череда була чимала — понад вісім десятків голів, тому пасли її по двоє. І Василевим напарником мав бути тракторист Назар Багнюк, котрий жив наприкінці вулиці. Але вслід за коровою з двору вийшов не сподіваний господар, а його донька Зоя

Олена КВІТКА

Василь знав, що вона також студентка й навчається у Львові. Востаннє її бачив ще як був на другому курсі й приїжджав на зимові канікули, а вона закінчувала десятий клас. Було то в клубі, на дискотеці, але нічим вона тоді його не привабила, хоч і запрошував один раз на повільний танець.
До пасовища було неблизько — кілометрів зо два, і цей шлях пройшли мовчки, а там розійшлися по різні боки череди, аби тримати її вкупі. Аж десь під полудень Василь підійшов до Зої, що сиділа на розстеленій кофтині. Вони розговорилися та так, що ледве про корів не забули, а їх потрібно було гнати на водопій. Ще–но підходили до річки, як зі сторони села виринула темна хмара й, погуркуючи, посунула на них.
Єдине місце, де могли сховатися, була скирта, що стояла метрів за триста по той бік річки. Подалися туди.
З усіх боків скирта зяяла чималими нішами вискубаної соломи. Обрали тильну від хмари й усілися.
— А що буде з коровами? — запитала притишеним голосом Зоя, та відповісти Василь не встиг, оглушений громовим розкатом. Перелякано писнувши, Зоя вткнулася головою йому в груди. Гримнуло ще кілька разів, але вже не так близько й моторошно, прошуміла злива й стала вщухати. А Василь усе не випускав дівчину з обіймів.
Зоя завмерла. Заціпенів і Василь на якусь хвилю, ошелешений грозою та дівочим тілом, яке обіймав, а тоді поцілував рожеве вушко, що визирнуло з–під пасма кольору стиглого каштану. Від поцілунку тіло дівчини напружилося, вона з придихом глибоко зітхнула й повернула голову до нього. Розтулені повні вуста щось прошепотіли, але Василь не почув, що саме, бо серце його голосно калатало, і затулив їх своїми, припавши, як спраглий до джерела. Пив і пив, не в змозі напитися, бо пив не воду, а хтивий нектар, що викликає тим більшу спрагу, чим довше п’єш…
А коли врешті відірвався, щоб перевести подих, Зоя раптом відсахнулася й затулила обличчя долонями. Але не плакала.
— Зі мною щось таке робиться, щось таке… — сказала, вибігши під поріділі потоки небесної води, й закружляла, піднявши руки догори.
Краплі розплескувалися по її чолу та щоках, пацьорками збігали за комір, на шию, груди.
Доки Василь думав, що робити, дощ ущух, з-за хмари випірнуло сонце й запалало так яскраво, аж в очах потемніло.
Підійшов до неї, мокрої, зі злиплими пасмами кіс, але сяючої не менше після грозового сонця.
— Що з тобою, Зою? Цей танець під дощем…
— Це я від щастя. Такою щасливою я ще ніколи не була…
«Невже дівчина так шаленіє від поцілунків? — подумав хлопець. — Ні, причина не тільки в цьому». І мав рацію.
…Зоя закохалась у Василя ще в сьомому класі й, не маючи взаємності, страждала, тамуючи почуття в собі. Раділа, коли вступив до інституту, хоча це принесло їй ще більше страждань, бо не було змоги його бачити, не мала навіть фотографії. Украла згодом її зі стенду «Спортивна гордість школи» й наклеїла в інтимному щоденнику, на сторінки якого виливала всі свої радощі й печалі. Сумних рядків було значно більше. Аж до тих Василевих зимових канікул, коли нарешті помітив її в клубному куточку й запросив до танцю. Але канікули промайнули одним великим святом і знову потягнулися нестерпні довгі дні та ночі чекання. І таки дочекалася…
— А як же я не хотіла пасти цю череду! — Зоя пригорнулася до Василя. — Тепер страшно подумати, що було б, якби в батька не розболілася спина…
… Коли по телевізору йдуть знамениті фільми «Танець під дощем» і «Ті, хто співає під дощем», Василь і Зоя по-особливому усміхаються. У них свої спогади про танок під дощем. І трійко діток.