ВБИВСТВО НА ВЕСІЛЛІ

“РУДЕНЬКА, ДАЙ ТОРТА…”
Теплого осіннього дня, коли ще з дерев не пооблітало листя, лучанин Анатолій Базильчук вирішив поїхати в гості до свого брата Сергія Базильчука в село Романів Луцького району. Три дні тому в Анатолія був день народження й своє двадцятисемиріччя він вирішив відзначити ще і в брата. Взяв із собою кількох друзів. У Сергія святкували до пізнього вечора. Потім хтось запропонував піти на дискотеку.
Дискотеки не було. Клуб дивився на вулицю темними вікнами. Вирішили повертатися додому. Але біля одного з будинків побачили, що господарі справляють весілля. Зупинилися. Непрошеним гостям за українською традицією винесли на дорогу могорич — горілку та закуску. Посідали на траві, горілку випили.
На це ж весілля випадково потрапив і лучанин Валерій Кочура. З Луцька він приїхав до своєї співмешканки Людмили, котра проживала в селі. Мали вони уже трирічну доньку, але жили, мов кіт із собакою. До Людмили Валерій приїжджав лише у вихідні дні. Цього разу приїхав також. Людмили вдома не було. Мати Валерія сиділа з малою онукою.
– Де Людмила?— запитав зі злістю.
— Пішла на весілля.
— До кого?
— Чи то до Чумаків, чи до Кондратюків,— пояснила жінка.
Кочура схопив із стола кухонного ножа, заткнув за пояс й побіг шукати співмешканку. Був під добрим хмелем. Біля натовпу людей помітив і свого двоюрідного брата Віктора.
— Людмили не бачив?— запитав.
— Вона десь тут... Зараз знайдемо.
Людмилу знайшли швидко. Вона була напідпитку й тримала в руках невеличкий торт.
— Де взяла торт?— поцікавився Кочура.
— Молода піднесла не тільки чарку, але й тортом пригостила,— пояснила Людмила.
— Без мене пішла, не дочекалась. Навіть дочку покинула!
— Звідки я знала, що ти сьогодні приїдеш?
Кочура вдарив молоду жінку кулаком в обличчя, обізвав всіляко брудними словами.
Проте співмешканці досить швидко помирилися, бо їм знову винесли могорич, дали ще пляшку горілки з собою.
— Ходімо додому!— наказав Кочура. — Пляшку там розіп’ємо.
Валерій, Людмила, її брат Дмитро попрямували через дорогу. Людмила йшла позаду й несла подарований торт. Коли проходила біля хлопців, що приїхали з обласного центру, хтось із них кинув:
— Руденька, дай шматочок торта...
Людмила йому нічого не відповіла й пішла далі. Але цю розмову чув Дмитро. Він підійшов до Валерія й сказав:
— Твою Людмилу образили приїжджі хлопці.
— Як образили? Коли?
— Коли ми біля них проходили, назвали її рудою й просили вділити їм торта.
П’яний Кочура спалахнув, немов сірник:
— Хто образив?
— Конкретно не знаю, але хтось із тих, що там стоять,— кивнув у бік незнайомих хлопців.
Кочура вихопив із-за пояса кухонного ножа:
— Зараз я сам в усьому розберуся!
До нього підступила Людмила:
— Віддай ножа! Що за жарти?
Валерій ножа віддавати не хотів, але вона заступила перед ним дорогу й не пускала співмешканця до хлопців.
— Візьми потримай,— врешті-решт, він простягнув їй ножа й пішов до незнайомців.
За ним рушили і його друзі.
Жінка кинула ножа в траву й почала спостерігати, що буде далі.
Кочура підійшов до хлопців, запитав, випнувши груди вперед:
— Хто образив мою жінку?
— Яку жінку?
— Людмилу... Он вона стоїть.
— Нам твоя жінка не потрібна. Ми її вперше бачимо,— сказав Анатолій Базильчук.
— Хтось із вас назвав її “рудою”.
— А хіба то образа?— посміхнувся Сергій Базильчук й запропонував братові та його друзям: — Ходімо, хлопці, додому, продовжимо там свято Анатолія...
КУХОННИЙ НІЖ З ЧОРНОЮ РУЧКОЮ
Валерій Кочура підскочив до Сергія Базильчука.
— Я тобі зараз тут свято влаштую!— вигукнув й вдарив свого однолітка кулаком.
Прихильники Кочури та Базильчука кинулися одні на одних. Спалахнула бійка. Валерій, відчувши, що перевага не на його боці, побіг до Людмили.
— Де ніж? — запитав у співмешканки.
— Я його викинула.
— Куди?
Кочура озирнувся навколо й помітив ножа, котрий лежав у траві. Вхопив його й знову підскочив до хлопців, котрі билися. Побачивши Кочуру з ножем, хтось з лучан виламав із загорожі штахетину, щоб оборонятися. Пияк розмахував перед їх обличчями кухонним ножем. Ті почали задкувати. Несподівано Кочура підскочив впритул до Сергія й вдарив його ножем у живіт. Хлопець скрикнув, вхопився руками за рану, трішки постояв і впав.
Друзі Кочури та його співмешканка розбіглися. Зібралися всі разом на подвір’ї дитячого садка. Вмостилися на траві, витягли пляшку, яку отримали на весіллі.
— А я одного таки підрізав!— похвалився Валерій Кочура.
— Ми все те добре бачили,— підтвердив Дмитро, брат Людмили.
Пляшку горілки розпили швидко. Коли розходилися по домівках, звернули увагу на те, що в село приїхала “швидка допомога”, але до кого, не знали...
Лікарі, а потім і працівники міліції прибули на вулицю Молодіжну, де щойно відбулася бійка. Сергій Базильчук лежав нерухомо майже біля металевої загорожі.
— Що з ним сталося?— запитав лікар у присутніх.
— Один хлопець з Луцька вдарив мого брата ножем у живіт,— пояснив Анатолій Базильчук. — Рана невеличка й крові майже немає. Але Сергій чомусь втратив свідомість. На всякий випадок ми й викликали “швидку допомогу”.
Лікар оглянув пораненого, помацав пульс, послухав серце й зробив несподіваний висновок:
— Цей молодий чоловік уже мертвий.
Хлопці показали працівникам міліції будинок, де проживає мати вбивці та його співмешканка Людмила, й ті поїхали туди. Зморений горілкою, Валерій Кочура уже спав. Кухонний ніж із чорною ручкою лежав на столі. Валерія розбудили. Він признався, що вдарив Сергія ножем у живіт, але доводив, що сталося це випадково.
— На столі той ніж, яким ви вбили чоловіка?— запитав працівник міліції.
— Так...
— Чому на лезі немає крові?
— Коли я після бійки прийшов до хати, то добре вимив ножа й витер якимось шматтям.
Кочуру та ще кількох учасників бійки на весіллі працівники міліції відвезли в Луцький районний відділ внутрішніх справ. Проти вбивці була порушена кримінальна справа.
За важкий злочин, який скоїв п’яний Валерій Кочура, Луцький районний суд засудив його на вісім років позбавлення волі.
Незважаючи на те, що вбивця у касаційній скарзі всіляко себе вигороджував, колегія суддів судової палати в кримінальних справах області вирок залишила без зміни.
Бійка, а потім і вбивство, фактично виникли з нічого. Коли б люди були тверезими, вони б не сприйняли слово “руда” за велику образу. Горілка ж затьмарила розум, змусила Кочуру схопитися за ножа.
Алкоголь досить часто цілком перероджує людину, особливо, коли потяг до нього з’явився ще в молодому віці. Якщо вірити шкільній характеристиці, то Валерій був “врівноваженим, ввічливим і слухняним учнем, у спілкуванні з товаришами і дорослими стриманим і спокійним”. Хто б міг подумати, що така людина колись може кинутися з ножем на однолітка? Виявляється, що пияк на все здатний, бо і риси, про які говориться у шкільній характеристиці, давно вивітрилися, як горілка з чарки...
Валерій ОПЕЙДА,
Володимир КАЛИТЕНКО.