ОПАЛЬНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

ОПАЛЬНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ

Великий внесок у перемогу над фашизмом вніс полководець маршал Георгій Жуков

(Закінчення. Початок у «Волині» за 8 травня).

Маршал з властивою йому енергією активно взявся за нову роботу, тісно співпрацював із Маленковим та Хрущовим. У середині літа 1953 року вони доручили йому очолити операцію по арешту Берії, з якою він блискуче справився. Завдяки підтримці Жукова, який на початку 1955 року став міністром оборони, Хрущов наважився розпочати роботу по десталінізації країни (боротьба проти культу особи Сталіна та її наслідків). Потім, у 1957 році, спираючись на допомогу Жукова, Хрущов розгромив антипартійну групу, яка склалась у ЦК (Молотов, Каганович та ін.). Відзначаючи заслуги, Хрущов в зв’язку із 60-річчям нагородив маршала четвертою Золотою Зіркою, а влітку 1957 року ввів у члени Президії ЦК.
Але Жуков як особистість з незалежним та крутим характером, непохитністю та принциповістю дратував Хрущова, стояв завадою на шляху прагнення зосередити владу у своїх руках. Все це призвело до усунення маршала від керівництва міністерством оборони та до виведення із керівних органів партії. Розправа на цей раз готувалася таємно, її здійснили, коли він перебував з державним візитом у Югославії та Албанії.
Політичну оцінку «діям» полководця зробив жовтневий (1957 р.) пленум ЦК. На повсюдних зібраннях та активах його осуджували за нібито грубі порушення ленінських принципів керівництва Збройними силами, згортання роботи армійських парторганів та політвідділів, намагання вивести армію з-під контролю ЦК та уряду. Своє чергове розжалування Жуков сприйняв дуже болісно. Тоді, після війни, він покинув Москву як солдат, виконуючи накази. В Одесі і Свердловську перебував у тісному зв’язку із армійським життям, а тепер його відірвали від улюбленої справи, від армії, у якій перебував більше сорока років. Всупереч положенню, згідно з яким маршали залишались у лавах армії до кінця життя, у березні 1958 року Жукова відправили у відставку. І знову ім’я полководця зникло зі сторінок преси. Про нього говорили з оглядкою, уникали спілкування колеги та друзі. Його світ замкнувся домом та садом.
Жуков так пояснював своє звільнення: «Хрущов боявся конкуренції. Був момент, коли його становище похитнулося і я забезпечив йому підтримку армії. Він щиро дякував, але висновки зробив зовсім інші — раптом я сяду на його місце. Тоді генерал Ейзенхауер був президентом США. Хрущов подумав, що і я мрію стати главою держави. Даремно! Я ніколи не бажав державної влади — я військовий і армія — моя пряма справа».
Тепер через призму багатьох років усім зрозуміло, що ніякої загрози для держави Жуков не представляв. Але в умовах тогочасного режиму можна було творити що завгодно, навіть із такими полководцями, як Жуков. До речі, «сценарій», розроблений Хрущовим для усунення Жукова, майже без змін восени 1964 року «спрацював» і по відношенню до нього самого.
Оскільки найбільш серйозні звинувачення проти маршала були підтасованими і непереконливими, то очікувалось, що після зникнення із політичної арени Хрущова опалу з нього знімуть . Сподівання не виправдалися. Величезною перешкодою були ревнощі до популярності полководця, але тепер уже з боку Брежнєва.
Останнім подвигом у житті маршала була його десятирічна праця над мемуарами. Адже на кожному кроці чинились перешкоди, було упереджене ставлення, а інколи — прямі заборони. За цим стояв Суслов. Довго зволікали з дозволом на друкування книги. Врешті натякнули, що Брежнєв побажав, аби маршал у своїй книзі згадав про нього. У роки війни Жуков із Брежнєвим ніколи не зустрічався. Проте вихід знайшовся. У рукописі з’явилася фраза: перебуваючи під Новоросійськом, маршал Жуков нібито поїхав порадитися із полковником Брежнєвим, але його не було на місці. «Розумний зрозуміє», — мовив тоді з гіркою посмішкою маршал.
Перший тираж мемуарів «Спогади та роздуми» вийшов у 1969 році і користувався надзвичайним успіхом. Але завершити свою працю автору не вдалося. Друга половина роботи співпала з кампанією по «ліквідації перегинів у боротьбі із культом особи». Із рукопису вилучалося багато критичних думок, пов’язаних із діяльністю Сталіна, репресіями, багатьма недоліками та прорахунками у війні.
Непоміченими проминули 65-та 70-річчя полководця. Залишалось вузьким коло його спілкування. На фоні похмурого життя радісною для нього виявилася участь у засіданні на честь 20-річчя Перемоги, яке проходило у Великому Кремлівському палаці. Тоді Жуков, який восьмий рік залишався в опалі, вперше разом з іншими маршалами зайняв своє місце за столом президії. Це було актом справедливості. Власне, так сприйняли це присутні у залі, влаштувавши маршалу стихійну бурхливу та тривалу овацію.
А взагалі Жукова супроводжували смуток та гіркота. Наведемо лише один приклад. Жуков був вибраний делегатом ХХІV з’їзду партії. Почував себе погано, а тому замовили запрошення й для дружини. Пошили новий мундир. Хвилювався. Надіявся, що участь у з’їзді внесе перелом у його опальне становище. Проте у день відкриття з’їзду стало відомо у відмові запрошення. Брежнєв переконував у недоцільності участі маршала у з’їзді, посилаючись на стан його здоров’я. Після розмови у квартирі почалось паломництво. З’явились лікарі, посадові особи, які навперебій умовляли Жукова не їхати на з’їзд — «поберегти здоров’я». Він усе зрозумів. На обличчя капнула сльоза.
За роки опали Жуков двічі переніс інфаркт та важку форму інсульту. Особливо важкою для нього була втрата дружини, дорогої людини. Це виявилося для нього нестерпним ударом та прискорило розв’язку — він пережив її тільки на півроку. Жукова не стало 18 червня 1974 року.
До останніх днів він залишався таким, яким його знали: мужнім, безкомпромісним, прямолінійним у судженнях та твердим у вчинках.
Анатолій МАЛЯРЕНКО.