ПРОЩЕННЯ

Володимир зустрів Тамару тоді, коли її покинув інший. Вона швидко закохалася в нового хлопця, бо був дуже добрий. П’ять років вони чекали на появу дитини. І нарешті народився довгожданий син...


Sandra OLEK


Від часу його народження пройшло шість років. Коли син захворів, Володимир частіше за Тамару ночував біля дитячого ліжечка. Нарешті хлопчикові полегшало. І аж тоді Володимир дозволив собі розслабитися й забутися міцним тривожним сном, в якому чоловіка мучили кошмари. Сон перейшов у дійсність, коли до нього долинули слова Тамари, сказані комусь по телефону:
— Раніше потрібно було думати про те, що ти батько, а не…
— Що?! — закричав Володимир, почувши це. — Ігор не мій син? Хто його батько?
— Той, кого я колись любила.
— То й повертайся у своє «колись».
Жінка квапливо пішла до виходу й взялася за клямку. Й тут же вернулася, щоб забрати дитину. Той, кого він шість років називав сином, розплющив очі й, радісно усміхаючись, простяг до нього рученята, які батько так любив цілувати й гріти у своїх долонях. Володимир відвернувся й пішов до порога, крикнувши звідти:
— Коли повернуся, щоб ноги твоєї тут не було!
Прийшов через тиждень, щоб зачинити вікно дитячої кімнати, якою гуляв замішаний на снігу вітер. «Зима», — подумав, зіщулившись від холоду. Накрився з головою ковдрою. Не зігрівся. Зрозумів: цей холод — у душі.
Сонце вповзло у кімнату теплим шматком, нагадавши, що надворі — Великдень. Пішов до церкви. Щоб там, як колись Тамара, шукати заспокоєння. Молитва і радісний настрій вірян не допомогли.
Він понуро йшов до виходу, не дивлячись, тикав дріб’язок у простягнуті руки жебраків, які кричали в один голос:
— Подайте, Христа ради!
Витяг із кишені другу жменю мідяків, опустив очі додолу і натрапив на погляд сина. Він один тихо, без слів, тягнув до людей маленьку долоньку. Та коли побачив, що той, кого він так любив, його тато, поліз до гаманця, зіщулився, закрив очі, сховав руки за спину й заперечливо похитав головою. Володимир із жалем глянув на змарнілого й схудлого сина. Саме так, сина. І зрозумів, що ніколи не зможе вважати його чужим. В уяві пронеслися роки, пов’язані з цією безпомічною істотою: перший сміх, перший крок, перше «Тату!». Видно, той, біологічний, батько не поспішає визнати його своїм, якщо хлопчик тут. Чудово! Бо ця дитина – його, так, тільки його син! Яке щастя, що нарешті це зрозумів. Тепер він ніколи не відмовиться від нього! І хвала Господові, що його син – живий. Як він дозволив забрати його з хати ще хворим? Як допустив, щоб син голодував?!
— Вставай, синку! — сказав теплим голосом. — Ходи зі мною.
Ішов поволі, щасливий, знову тішачись тим, як солодко йому стискати у руці тоненькі синові пальчики.
Дитина ступила кілька кроків і зупинилася.
— Що? — не зрозумів і притис хлопчика до себе. — Щось не так? — присівши навпочіпки, аж здушив дитину в обіймах. Невже Ігор пригадав усі образи і хоче його покинути? Ні!
Син боязко, але разом з тим і рішуче показав рукою в кінець. Там стояла Тамара.
— Я… Я не можу. Мені потрібен тільки ти.
Дитина, плачучи, почала повільно, але настирно вивільняти свою долоньку.
— Не можу, — жалібно повторив Володимир.
— Піду до мами. Вона без мене пропаде.
Володимир переборов всю нехіть і впівголоса сказав Тамарі:
— Ходи з нами…
Так і не зміг назвати на ім’я. І не скоро зможе. Минуле не повернеш. Але знав, що, попри все, він щасливий.