Заслужена артистка України Алла ОПЕЙДА: «НЕСУ МАГІЧНИЙ ЛІКУВАЛЬНИЙ КОД НАРОДУ»

Пісня була і є для українця сповіддю-розрадою у горі і втіхою в радості. Кожна мить у ній зафіксована: чи то родинна, чи побутова, а чи пов’язана з важливими подіями життя. Наші прадідусі-бабусі не поспішали розповідати комусь про свої почуття, а виливали їх у співі — перевірений метод заспокоєння душі

Лариса ЗАНЮК

«НА ЦЬОМУ ДИСКУ — І ГРОЗА, І СКРИП КОЛИСКИ, І ТУПІТ КОНЯ…»
«Ой давно–давно та в роду була, вже тая доріжка терном заросла…
Ой заросла терном та калиною, де я походжала та й дитиною…» — зачіпає ніжний голос чутливі струни душі…
— Забуваємо ми цю розраду–пісню, а в ній же закладений магічний лікувальний код народу, — роздумує заслужена артистка України Алла Опейда (на фото).
Увімкнувши її новий диск «Пісні з Волині», слухаю зачаровано до кінця. Один із творів особливий — «По Святій горі» — старовинний народний кант, євангельська історія про Розп’яття Христове у народному баченні.
Чула його колись у виконанні монахів. А наша землячка вклала у нього душу волинської жінки–християнки.
На творчому рахунку Алли Опейди багато особистих перемог у фестивалях і конкурсах, здобутки її вихованців зразкової вокальної студії «Зернятко» та фольклорного колективу «Вервечка» при Луцькому районному будинку культури, 3 сольні диски та 6 — у дуеті «Душа Волині» із заслуженим працівником культури України В’ячеславом Судимою. Від кого ж у спадок дісталася її душі ця пісня?
— Родина наша дуже співоча, — усміхається Алла Олександрівна. — Мамині сестри і брати з Крижівки Рожищенського району. Коли збиралися на гостину, постійно співали. Пісня була завжди у моїй свідомості, у дитсадку я — незмінна солістка, а з 5 років уже співала на міській сцені. Як підросла — музична школа, музичне училище, інститут культури. Студенткою їздила до тітки і возила з собою магнітофон із мікрофоном. Тітка мені наспівувала, а я все шукала нові пісні. Якось вона розсердилася і каже: «Не знаю, що тобі ще співати, заведу тебе до Павлінки». Сусідка теж виспівала все, що знала, а я кажу, може, у вас ще є полотно. Сиве-сиве старе полотно стало моєю найкращою сукнею у народному стилі.
— На вашому новому диску багато родинно–побутових пісень, це вам близьке як жінці?
— Ці пісні супроводжували селянина протягом року. Багато перейняла зі співу Ганни Павляшик із Камінь–Каширського району. «Ти молодице молодая» — пісня–рогулька, цікава тим, що співці на розі однієї вулиці перегукувалися з тими, що на іншій вулиці. Це було надзвичайне дійство і відбувалося у нас, на Волині. Багато пісень взяла від колективу «Родинне перевесло» із села Веселого Луцького району. Важливо зберегти такі фрагменти про кожен район і передати молоді.
— Пані Алло, це так чудово, що в альбом увійшли пісні з усіх регіонів Волині…
— Кожен район, село та й вулиця мали свою пісню. Моя бабуся казала, що своя пісня була навіть у кожної доброї людини. Порається селянин — і співає, десь переінакшує текст до своєї долі, і та пісня додає снаги. Знаєте, матеріалу у мене стільки, що можна на кожен період календаря видавати диск. Я ж народилася у Луцьку, тому найбільше цікавилася співом свого району. Збирала по крупинках, особливо багато перейняла з голосу уже покійної землячки Антоніни Іванівни Голентюк.
З пропозицією акапельно записати волинські пісні прийшла на студію звукозапису до Павла Завади. Була ідея подати їх із шумовими ефектами. Павло додав своєї майстерності звучанню. Вийшло просто магічно: шум вітру, трави, грози, дощу, звук коси, що стинає траву, спів птахів, скрип колиски, тупіт коня… Тоді я згадала про старовинні інструменти — добре було б на них підіграти. Знайшли майстра із Підгайців — Віктора Поліщука, що виготовляє арфи, ліри, кобзи. Звук його живих інструментів — це дивовижне обрамлення. Стукіт дверних брам, тюремних ланцюгів додали образності стрілецьким пісням. Одна з моїх учениць, яка зараз навчається на фольклорному факультеті, послухала диск і каже, що ніби кінофільм подивилася. Кіноефекту додає ще й те, що треки не закінчуються, а йдуть один за одним без розриву. Хочу ще почути оцінку фольклористів. Адже кожен слухає і бачить свою сторону. Звісно, це не автентичний спів, я використала підгрунтя. Але ми у кожному періоді життя повинні вносити щось своє і в пісню.
— Мені здається, що саме цей варіант дуже доступний для молоді, адже акапельний спів довго слухати важко.
Звичайно, я вже уявляю собі презентацію цього диску з живими інструментами та відеообрамленням. Дуже гарним було представлення нашого з В’ячеславом Судимою і тріо бандуристок «Лелія» попереднього шевченківського диску «З Кобзарем у серці», яке ми здійснили разом із театром «ГаРмИдЕр». А в «Піснях з Волині» я уявляю імітацію побуту волинян.

І НІНА МАТВІЄНКО СКАЗАЛА: «СПІВАЙ РІДНЕ СВОЇЙ СТОРОНЦІ»
— Напевно, однією уявою важко видати диск, зробити концерт, просто принести радість людям і собі, адже все впирається у кошти?
— І, на жаль, керівництво бачить у нашій творчості тільки моменти заробляння грошей. Працюючи 30 років на одній посаді, прославляю Луцький район на державному рівні, і ще, виявляється, не заслужила з бюджету виплати за напрацьовані роки, сама повинна зібрати з дітей-студійців кошти на те, щоб оплатити собі за стаж. За зразковий колектив маю 0,5 ставки. Це — нонсенс, у мене і моїх колег нижча тарифікація оплати праці, ніж у працівників сільських будинків культури. У нас 8 колективів, які носять звання, крім того, тут працюють заслужені працівники культури України і вони таки заслуговують гідної оплати. З цим питанням ходили до голови облдержадміністрації, але так нічого й не домоглися. Керівники не розуміють, що творчому процесу треба сприяти. А все, що я роблю, — за свій рахунок. Кажуть, назвався грибом — лізь у кошик. От я і лізу. Але хто за це буде платити? Я тільки за, щоб ми їздили з концертами по Волині. Артист повинен думати про творчість, а не про організаційні питання, костюми, аранжування, транспорт і таке інше. Хоча мій колега В’ячеслав Павлович Судима каже: «Роби, незважаючи ні на що». Але хочеться хоча б якогось розуміння, або щоб просто не заважали працювати.
— Повертаючись до здобутків, яка пісня із цього диску вам особливо близька?
— Нею й розпочала — «Ой давно–давно». Слухала цю пісню у різних варіантах, мені вона рідна і мелодійно, і змістовно. Важливо дати той, що ближчий серцю. Давно знаю і працюю із нашим волинським поетом Йосипом Струцюком. Він наспівав мені «Ой ти зозулино» із голосу своєї мами. Її виселили із Холмщини у зв’язку з операцією «Вісла», але пісня лишилася з нею. То я думаю ще колись зробити диск до цієї теми, адже, як нащадок холмщаків по татові, теж зобов’язана їм за пісню. Мої вихованці часто виступають на фестивалі «Ти не згасла, зоре ясна». Працюю вже більш як 20 років із товариством «Холмщина», скільки всього від них дізналася!
— Кажуть, ваш спів подібний до голосу Ніни Матвієнко…
— Чула не раз, але пані Ніна сама це заперечила. Якось була на фестивалі «Доля» у Чернівцях, співаю в готелі на всю, відчуваю — хтось дивиться. Обертаюся — стоїть Ніна Митрофанівна Матвієнко із босоніжками в руках. Каже: «То ти з Волині? Дитино, співай пісні того регіону, де ти народилася, кращих, ніж свої пісні, не заспіваєш. У тебе є своє особливе обрамлення — і таке рідне тій сторонці…» Знову ми зустрілися на фестивалі «Родинні скарби України», я з донькою виконувала «Ой місяцю». Ніна Матвієнко була у журі того конкурсу і дуже просила мене записати акапельно пісні свого регіону.
— Як дивитесь на популярне нині осучаснення народних пісень, етностиль?
— Колись на «Червону руту» приїхали з дівчинкою із Буян Луцького району, привезли гарну народну пісню «Їхав козак на коні», але нам сказали переробити її під американську манеру виконання. Ми переробили — і зайняли перше місце. Але це своєрідне знущання з пісні, її не можна було впізнати — звучала, наче ковбойська. Хоч мета виправдана — осучаснення. «Ой давно–давно» я теж обробила на сучасний лад і дитина з нею здобула першу премію. Бачите, пісня когось надихає, а комусь дає заробити… Проте вважаю, що нашу пісню треба оберігати, аби не втратити те зерно народне.
Шоу–бізнес відриває артиста від народного оточення, це вже не власна творчість, а під диктовку продюсера. А я ціную спілкування з простими людьми. Ми ж повинні бути горді, що живемо в Україні, і співати про це. Почнімо з нашої мови і пісні. Чому водій у маршрутці не може поставити диск з українськими піснями? У нас же є що слухати! А не ці тюремні блатняки… Працюючи солісткою, їздила за кордон, здобувала досвід і призові місця, бачила, як в інших країнах поважають нашу культуру. Пісня — це ж свого роду дипломатія.
— Нашій би владі трохи нахилитися до проблем культури… Але знаю, що, незважаючи ні на що, готуєте прихильникам свого таланту ювілейний концерт 6 травня в обласному академічному музично–драматичному театрі.
— Назвала його «У долі своя весна». Бо з піснею у моїй душі настає весна, з нею оживає щастя та приходить любов. І радість зустрічі з піснею я готова дарувати волинянам завжди!

Фото Мирослави ЧАЙКИ.