ПОДАРУВАЛА ЦЕРКВІ ВИШИТИЙ ВЛАСНОРУЧ 10-МЕТРОВИЙ РУШНИК

Любов Созонюк із Клевані офірувала його для храму Успіння Богородиці після того, як почула в церкві невідомий владний чоловічий голос: «Ти мусиш сюди вишити рушник!»

Валентина ШТИНЬКО

НАВЧИЛАСЯ МАЛЮВАТИ НИТКАМИ
Познайомитись із Любов’ю Олексіївною мені настійливо радила її сусідка, героїня одного з випусків «Квіткової підкови» Віра Минівна Коломис: «Ви мусите побачити, які дива творить на полотні ця жінка!»
Проте збіг не один місяць, перш ніж ми знову опинилися у Клевані на вже знайомій вулиці Госпітальній. Господиня запрошує до хати, раз по раз повторюючи, що нічого ж особливого вона не робить, просто вишиває ікони…
Та вже перший погляд на її роботи змусив то приглядатися до них зблизька, одягнувши окуляри, то відступати на крок, аби пересвідчитися, що образи таки вишиті, що «Молитва на Голгофі», «Воскресіння Христа», «Почаївська Божа Матір», «Спаситель у скорботі», «Молитва у Гетсиманському саду» та інші біблійні сюжети відтворені на полотні таки з допомогою голки й ниток, а не посередництвом інших засобів. Бо так і хочеться сказати: «Як намальовані…»
Заохочена нашою увагою, Любов Олексіївна розповідає:
— Коли у 1983 році ми перебралися у цю хату, хотілося наповнити її затишком. Почала вишивати доріжки, серветки. Та якось у Рівному побачила зразки ікон. І так захотілося їх вишити! Щоправда, найперші ікони – Ісус і Божа Мати – виявилися католицькими, – посміхається, – тож треба взяти у рамки і віддати у костел. А потім я вже стала уважнішою і до вибору сюжетів, і до підбору ниток. Для «Святого причастя», скажімо, знадобилося 120 відтінків ниток. Буває так, що на всю роботу потрібно тільки чотири хрестики покласти певним відтінком кольору. А все одно його шукаєш, бо інакше не вийде доброї роботи. Нитки, до речі, часто замовляю синові, який живе в Луцьку. Він там уже всі точки знає. Адже у деяких зразках на один квадратний сантиметр йде 30 різновидів ниток.
А ще ж Любов Созонюк вишила 12 вишиванок – чоловічих і жіночих – для синочків, коли ще були дітлахами, для чоловіка, племінників… Захоплюється цим видом народної творчості й невістка Оксана, дружина Олександра, тож вишивані обновки у цій родині не переводяться.
Нам пощастило. Того дня ми побачили ще одну роботу Любові Созонюк – рушник, довжиною… 10 метрів! Офірувала його жінка для своєї церкви Успіння Богородиці і зазвичай він прикрашає Царські врата, але перед Великоднем забрала його випрати.
— Біля тої церкви пройшло моє дитинство. Душа раділа, коли вона стала українською. Та якось переступила поріг храму – і серце зайшлося: «Яка ж ти, церкво, бідна!» І раптом, – хвилюється від згадки Любов Олексіївна, – я виразно почула позаду себе владний чоловічий голос: «Ти мусиш сюди вишити рушник!» Озирнулася – нікого! Але далі діяла, наче мене хтось провадив. Хоч і не знала, де і скільки купити полотна, одразу ж знайшла і придбала всі наявні десять метрів. А вночі приснилося, яким саме має бути рушник і де взяти візерунки. Фактично тут сім різних рушників, об’єднаних смужками орнаментів.
Ми із фотокором та господинею довго шукали в хаті місце, щоб якомога вдаліше сфотографувати рушник, і нічого кращого не придумали, як розстелити його на дивані.
— Хочете – вірте, а хочете – ні, але в моєму житті було ще кілька випадків, коли Господь мені допомагав, – каже майстриня.
Розуміючи інтимність такого зізнання, ми не стали домагатися деталей, а попросили Любов Олексіївну розповісти про себе.
Народилася у Клевані й тут прожила все життя. Мама була бухгалтером, тато – шофером, інвалід війни першої групи. Закінчила Рівненське медучилище, три роки відпрацювала в Дубровиці, а потім – у Клеванській лікарні, в найважчих – інфекційному та реанімаційному – відділеннях. Має аж 49 років трудового стажу. Могла б іще працювати, але батьки вже потребували догляду. Мама раптово померла через два тижні після того, як вона розрахувалася.
А я того дня мала б чергувати, – зітхає жінка. – Є у мене якесь шосте чуття. Бувало, гляну на хворого і відчуваю, що він сьогодні помре. Лікар не раз казав: «Люба, не каркай!» А хіба я того хочу?!

КОЛИ ЛЮБОВІ НЕ ПРОЖИТЬ БЕЗ ВІРИ
До нашої розмови уважно прислухається чоловік, Микола Григорович, нині також пенсіонер, а в минулому – військовий фельдшер.
— Ага, вона собі вишиває, а як ґудзики до мундира, то сам було пришивай! І як нитки скінчилися, то чоловік винен. За тим вишиттям і корови нема кому подоїти, – добродушно всміхаючись, бурчить незлобливо, аби й до себе привернути увагу. І недарма. Запрошує нас до своєї – ні, не майстерні – бібліотеки.
Щиро кажучи, я давно вже не бачила такої вишуканої, з відмінним літературним смаком підібраної домашньої книгозбірні. Окрім семи томів «Історії України–Руси» Михайла Грушевського, тут чимало нових сучасних видань з історії України, твори Василя Шкляра й Андрія Кокотюхи, вже прочитаний «Аеропорт» Сергія Лойка…
— А ось тут у мене фантастика, тут – детективи, література про рицарів і вікінгів, – провадить екскурсію господар. – А це так звані «бандитки» – про Соньку Золоту Ручку, Котовського, Мішку Япончика, Чорну Кішку… Ну і, звісно, – класика, видана ще за радянських часів: увесь Шерлок Холмс та інші твори Конан Дойля, Валентин Пікуль, Бальзак, Сименон, Джек Лондон, Агата Крісті… Не буду хвалитися, але понад 60 відсотків книг читано й перечитано, зараз насолоджуюсь «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича…
Чоловік із гордістю показує «золоту» картку почесного члена «Клубу сімейного дозвілля». А обоє Созонюки пишаються трьома своїми синами – Олександром, Тарасом і Богданом. Двоє молодших свого часу із золотою медаллю закінчили школу, потім – Острозьку академію, Тарас працює адвокатом у Рівному, Богдан – дизайнером у Луцьку, а старший, Олександр, відстоює Україну на Сході.
— Завтра буде рік і два місяці, як він в АТО, – каже згорьована мати, яка поміж невідкладними господарськими справам постійно молиться за всіх синів, щоб прийшли живими, й умудряється передивитися новини на кількох каналах. – Уже й демобілізацію оголосили, а сина нема й нема. Він – сапер-мінер, командир взводу…
Після цих слів розумію, чому мамі Любі та й усій родині так потрібні віра й надія. Без них у такій ситуації просто не вижити.
Коли матеріал був уже написаний, зателефонувала до Любові Олексіївни, сподіваючись почути добру новину: син уже вдома! Та ба, довідалася тільки, що їздив до Києва, возив документи на демобілізацію своїх підлеглих. А сам наразі знову повернувся на Донеччину. Мати молиться і вірить, що усе ж Великдень вони відсвяткують усією роди ною.


На фото: Храмовому рушникові в оселі Любові Олексіївни затісно...
Фото Олександра ФІЛЮКА.