Моє «нічийне» болото лежить притулене до річки Чорногузки. Колись давно пасли тут з дідом чергу, точніше, дід пас корів, а я — боцюнів...
Моє «нічийне» болото лежить притулене до річки Чорногузки. Колись давно пасли тут з дідом чергу, точніше, дід пас корів, а я — боцюнів... Бігала за лелеками, хотіла осідлати і політати, я була з ними однакового росту. Болото ділили на клаптики, за кожним господарем закріплялася частина для сіножаті і часто точилися суперечки за колючу траву, бо дехто виходив за встановлені межі. Ціле літо спостерігала за людьми, розкиданими під сухим сонцем і над вологою зеленню. Вони ритмічно косили, а через тиждень-другий згрібали сіно в копиці, які здалеку були схожі на жовтих баб у спідницях. Ті копиці довгенько стояли із замоченими ногами, стерегли літо. А потім якось одночасно кожен вантажив своє сіно на віз, і довгим караваном рухалися копиці вулицею, зачіплюючись за дерева. Така собі хресна хода жовтих болотяних баб. Згадалося, бо тепер болото самотнє, нема косарів, копиць, лелек, саме собі зеленіє, саме себе їсть. Щемливим спогадом поділилася Ганна Луцюк.
