ПІВЧОЛОВІКА

У селі Михайла позаочі називають не інакше, як півчоловіка. Чому, спитаєте? Надто вже він добрий, порядний. Ніколи нікому зла не чинив і не бажав. За менших і слабших завжди стояв горою. Так було змалечку. А ще добрішим став, коли дітей врятував з автобуса, що впав з мосту в річку у грудні кілька років тому

Sandra OLEK

Після льодяної купелі Михайло дуже довго по лікарнях валявся. Все село йому співчувало.
А коли на свою голову Вірку зустрів, співчуття до нього побільшало. І таки як було не співчувати!
Сунув собі помаленьку додому з магазину, коли ж бачить сусідське молоденьке дівчисько сльози очима розмазує.
– Ти чого це, Вірко? – не впізнавав веселої реготушки, активної учасниці всіх шкільних заходів.
Вона насупилася. Мовчала. Плечі дрібно тремтіли. Сльози поряснішали.
– Чого плачеш? – не відставав Михайло і поклав сильну руку на беззахисне дівоче плече.
– Я вагітна!
– Отакої? І де ж батько дитини?
– Втік! Мене ж мати уб’є! – ще дужче залилася сльозами.
Михайло опустив очі донизу, довго дивився на землю, щось обдумуючи, а тоді підвів голову й промовив рішуче:
– Не уб’є! Не посміє зачепити мою жінку.
Вірка тихо скрикнула й повисла у нього на шиї.
– До смерті вірною тобі буду, Михайле-голубчику!
Навесні народила сина. Михайло прикипів до хлопчика всією душею.
А через півроку зайшов у хату – дитя заходиться плачем, а матері – нема.
– Подалася шукати свого любчика! – шелестіло село.
– Уб’ю гадину! – тільки й чулося від Михайла. – А дитина мені буде, їй не віддам!
Вірка з’явилася через півроку. Йшла селом, низько опустивши донизу свою гарну грішну голову. Її фігура красномовно свідчила, що й цього разу несе в собі нове життя.
Ще до її повернення в село прилинула звістка, що знайшла Вірка свого любчика і почала з ним жити. Але не знала, що він одружений. Приїхала з Італії його жінка і розігнала голубків.
Вірка несміливо переступила поріг хати і зіткнулася з Михайлом.
Обличчя його сіпнулося від болю.
– Вбий гадину, як обіцяв! – попросила тихо Вірка, глянувши на нього болючим, налитим кров’ю поглядом.
Михайло вже було й заніс над нею важку руку. І тут його очі побачили, як під вузьким платтям у животі Вірки ворухнулося нове життя.
Рука одразу ж опустилася.
– Та що ти кажеш таке, Вірко? Господь з тобою! Живи! – сказав зніяковіло. – Тільки вже нікуди не шастай! Хіба можна ж буде таке робити, маючи двох дітей?
Вірка не одразу й зрозуміла. А, усвідомивши слова чоловіка, залилася сльозами.
– Михайле, голубчику, – заголосила Вірка. – Прости, якщо можеш, а я собі, гадюці, свого вчинку вже довіку не прощу. А тобі тепер до кінця життя ноги цілуватиму.
Вона й справді почала осідати до Михайлових ніг. Але одразу ж підвелася. Як цілувати те, чого нема?
Відрізали ж йому ноги тоді, взимку, як рятував дітей з автобуса, що тонув!