Мальовнича Рудня на Старовижівщині розташована, на перший погляд, нібито досить вигідно: до райцентру — 25 кілометрів, до Любомля — 20, до Шацька — 35. От якби ще тільки дороги були трохи кращі, мріють місцеві жителі. Може, тоді у Сьомаках, Кукуріках та Рудні, що входять до однієї сільської ради, було б менше хат-пусток...
Мальовнича Рудня на Старовижівщині розташована, на перший погляд, нібито досить вигідно: до райцентру — 25 кілометрів, до Любомля — 20, до Шацька — 35. От якби ще тільки дороги були трохи кращі, мріють місцеві жителі. Може, тоді у Сьомаках, Кукуріках та Рудні, що входять до однієї сільської ради, було б менше хат-пусток...
Оксана КУЦИК
«ХТО НЕ ЛІНУЄТЬСЯ, ЖИВЕ КРАЩЕ, НІЖ У МІСТІ» У цій окрузі направду — тиша і благодать. Пастухи неквапливо женуть худобу, їхні помічники — волохаті собацюри — ліниво крутять хвостами. Майже біля кожної оселі — лелече гніздо. Місцевість тут і справді казкова. Села оточені лісами, тож щедрі врожаї грибів та ягід приносять чи не основні прибутки у сімейні бюджети поліщуків. — Тепер у нас краще жити, як у місті, — каже сільський голова Олександр Приходюк. — Хто не лінується, має у хаті всі вигоди. Зараз це не проблема. Головне — хотіти заробити. А те, що у нас нема газопроводу, нині розцінюється як позитив. Користуємося електроплитами, хати опалюємо дровами чи торфобрикетом. Олександр Приходюк — молодий очільник громади як за віком, так і за стажем. Місцеві мешканці вперше довірили керувати 37-річному чоловіку. Кажуть, не помилилися, бо новий голова має багато амбітних планів. За радянських часів у селі був колгосп. Переважна більшість селян трудилися на полях та фермах. Однак після аграрної реформи люди змушені їздити на сезонні заробітки: жінки — у Польщу, чоловіки — у столицю. Багато хто працює вахтовим методом. — У селі мають роботу лише бюджетники: медпрацівник, бібліотекар, учителі, вихователі дитсадка, працівники сільської ради. Все. Інші або їдуть за кордон, або виживають за рахунок ягід–грибів. Раніше мали якусь копійку за молоко чи м’ясо. А тепер пускають худобу під ніж, бо заготівельники безбожно занижують ціни. Людей дурять. Бо все дорожчає, а за молоко ще донедавна платили по 3 гривні 20 копійок, вже дають лише 3 гривні за літр. На базар ніхто не повезе, бо далеко: до Старої Вижівки — 25 кілометрів. От і збувають, — розказує сільський голова. Старші люди тримають коней, без них тепер важко обробити землю. Молодші перейшли на трактори. Сіють зернові, моркву, садять картоплю. Щоправда, важко вгадати, коли вигідно збути врожай овочів.
ЗАМІСТЬ ІНТЕРНЕТ-САЙТІВ ДІТИ ЧИТАЮТЬ КНИГИ Про те, що лелеки гніздяться у цих селах недаремно, свідчить дитячий галас на подвір’ї дитсадочка. Малюки саме вийшли на прогулянку. Йдемо у гості. Будівля закладу зведена ще у 1980-х роках. Якщо подивитися згори, видно: архітектори задумали її у вигляді трьох кубиків. А коли колгосп розпався, припинилося фінансування, просторе приміщення зачинили на замок. Але батькам вдалося відновити роботу дитсадка. Щоправда, довелося самотужки робити капітальний ремонт. Однак тепер дошкільний заклад відвідує 18 дітлахів. Тут милує око впорядковане подвір’я, чудовий майданчик, розмальовані стіни. У приміщенні — затишна спальня та простора ігрова кімната. Усе в яскравих тонах. — Минулого року замінили в дитсадку котел, то ж дітки не мерзли. Цьогоріч маємо намір модернізувати систему опалення і в школі, — ділиться планами сільський голова. — Бо за колгоспних часів була одна велика котельня на всі заклади соціальної сфери. Тепер це невигідно. По сусідству з дитсадком — дев’ятирічна школа. У ній навчаються 56 учнів. — Вчителі у нас прекрасні, а оскільки наповнюваність класів невелика, то педагоги мають можливість приділити дітям більше уваги. Тому наші випускники демонструють хороші результати ЗНО, вступають до вишів, — каже вихователька дитсадка Людмила Оніщук, старший син якої здобуває освіту в Києві, молодший цьогоріч закінчує школу. — Наші учні не лінуються читати, — долучається до розмови завідувачка бібліотеки села Рудня Надія Хомич. — Діти зрозуміли, що в інтернеті інформації багато, але вона неповна. Тому заглядають і в книжки, особливо старі. З математики, біології, географії часто пишуть реферати. Приходять і дорослі — хтось читає жіночі романи, хтось — детективи, а хтось — періодику. Ми проводимо з дітками майстер-класи у книгозбірні, виставки, тематичні вечори. Інтернету в бібліотеці нема, тож маємо більше часу на живе спілкування.
КОНЯ ЗАКУСАЛИ ДО СМЕРТІ БДЖОЛИ. АЛЕ ЧИЇ? А от у Кукуріки нас покликав лист про конфлікт між сусідами. У 90-річного Павла Бобіка пропав кінь. Тварину покусали на пасовищі бджоли. Кінь намагався сховатися від розлючених комах у воді, однак рій так скусав гнідого, що шкіра була вкрита жалами. — Я виписую «Волинь» давно, ще коли газета називалася «Радянська Волинь», — каже Павло Демидович. — От подивіться: бджоли всюди на нашому подвір’ї, навіть на грядках. Неможливо прополювати. Пасіка — за 200 метрів від нашої хати, через дорогу. Я сам колись тримав кілька вуликів, жодного разу бджола не вжалила. А сусідські постійно кусають, нещодавно мене скусали, не міг дати ради, все тіло опухло… — А коня закопали, нового з пенсії не купиш, — зітхає дідусь. — У селі зараз гаряча пора, без помічника важко… Йдемо до сусідів. Михайло Семенюк уже 12 років тримає бджоли. Щоразу кількість вуликів збільшує. Зараз їх понад 30. Каже, раніше пасіка була перед хатою, бджоли нікого не кусали. Син навіть ходив без футболки. Але переніс вулики, бо така кількість вже не поміщається на відведеній раніше площі. Територія пасіки обгороджена, висота металопрофілю — 2,5 метра. — Того дня сусід прибіг і попросив трактором витягнути коня з болота. Я послухався. Але повірте, що це були не мої бджоли, а дикі. На вигоні, де пасеться худоба, часто літають дикі рої. Зима була тепла, то вони вилетіли раніше. У пасічників бджоли ще не рояться, — запевняє Михайло. За словами молодого господаря, на лузі, де стався інцидент, постійно пасуться корови і коні — по 20–30 голів худоби. Жодного разу за 12 років подібних випадків у Кукуріках не траплялося. Від вуликів до вигону — 400 метрів. — Може, кінь махнув хвостом, що розізлило диких бджіл, — припускає Михайло. — Я сам ніч не спав після того випадку. Але ж дід Павло прийшов і сказав, що тварину покусали дикі бджоли. Лише тоді я заспокоївся. У мене був рій, який поводився агресивно і кусав людей. Я вирахував той вулик і спалив. Чоловік розповідає, що бджоли вилікували його від астми. 12 років тому він потерпав від задишки — далася взнаки робота на складі цементу. Пил стояв хмарою, як туман. Лікарі порадили дихати над вуликом. Тепер забув про недугу, навіть грає у футбол. — Щоб ви знали, що в радіусі 200 метрів від пасіки — цілюще повітря, — каже Михайло, який уже має всі матеріали на лікувальний лежак над вуликами.
ІЗ ФРОНТОВОГО МАРІУПОЛЯ — В КУКУРІКИ! На одній з вулиць ми зауважили, як на подвір’ї трудиться будівельна бригада. Сільський голова пояснив, що це розширюють стареньку батьківську хатину переселенці з Маріуполя. Хоча переселенцями родину Василенків назвати важко, вони просто повернулися на рідну землю. У січні 2015 року в їхню дев’ятиповерхівку влучив снаряд. Вибуховою хвилею вибило шибки. — Ми мусили залишити насиджене місце. Просто закрили квартиру і поїхали, — зітхає господиня. — А є ж люди, яким нікуди тікати. Подружжя Василенків родом із Волині. Валентина Панасівна народилася і виросла в Кукуріках, закінчила Шацький лісний технікум. Чоловік після служби на флоті працював матросом, боцманом. Поїхали в Маріуполь у 1970-х роках. Там отримали квартиру, обжилися, народили сина і доньку. Василенки спілкуються із маріупольськими друзями, які пильнують їхню квартиру. Зідзвонюються, дізнаються останні новини. Валентина Панасівна каже, що насправді на Сході все далеко не так, як розповідають по радіо чи телебаченню. — Важко було покидати все, — зітхає жінка. — Але тоді, після обстрілів, нам було за щастя натопити грубку в старенькій маминій хаті і мати дах над головою. У ній і перезимували. А навесні посадили город, ще треба побудувати новий хлів, будемо хазяйнувати, — ділиться планами на майбутнє Валентина Панасівна.
На фото: Вихованці дитсадка «Струмочок» на прогулянці не нудьгують.
