Миколу звали «Імператором». Ніхто, навіть він, не розумів, чому...
Миколу звали «Імператором». Ніхто, навіть він, не розумів, чому, ніхто не пам’ятав, коли хлопець отримав це прізвисько. Але щось справді величне було в його мужньому, наче карбованому, профілеві, в гордій поставі, у неспішній ході впевненої в собі людини
Sandra OLEK
Він був товариський з усіма, завжди поспішав на допомогу тому, хто опинився у скрутному становищі. Дівчата шукали його прихильності. Але ніхто й ніколи не бачив, щоб якась дівчина була наділена його особливою увагою: однаковий у ставленні до всіх представниць прекрасної статі. Наче аж кам’яний, незворушний… Але коли він побачив Ларису, одразу ж пропав. І не тільки він. Багатьом хлопцям з їхньої групи сподобалася ця дівчина з ходою королеви. Вона одразу відчула свою вищість і весь час використовувала й підкреслювала її у ставленні до хлопців. Вона нарочито ігнорувала вияви їхньої уваги. Її уважний погляд спинявся лише на Миколиному обличчі. Хлопець паленів, втрачав здатність говорити й думати. Проте на випускному вечорі він вийшов разом із нею на залиту світлом ліхтарів вулицю і таки зважився на признання: — Ти можеш не вірити мені, – сказав він, – але досі я ні разу не закохувався. Я наче знав, що колись зустріну тебе, тому не розміняв ні з ким це найкраще на землі почуття. І тепер почуваюся безмежно щасливим, що можу дати любов тобі, цілу, не поділену до нашої з тобою зустрічі ще ніколи й ні з ким. Дівчина хотіла сказати про те, що вона теж безтямно його кохає, що бачить своє майбутнє тільки поряд із ним, і що дуже радіє з того, що нарешті він здобувся на таке признання, але якась, як кажуть у народі, нечиста сила примусила її вимовити зовсім інше: — Ти весь час уявляєш себе «Імператором», але хто ти насправді? Простий селянський хлопець. Хіба ти не знаєш, що справжнього імператора люди вітали, стоячи навколішки й закидаючи його квітами. Якби я побачила тебе таким, уквітчаним, якого шанобливо несуть на руках, я, не замислюючись, була б із тобою назавжди. Кажучи ці слова, Лариса й на мить не замислювалася над виразом безсмертного Михайла Булгакова: «Будьте обережні зі своїми бажаннями, вони мають здатність збуватися!» …Їй таки довелося побачити свого імператора, закиданого квітами, а перед ним юрби людей, які стояли перед ним на колінах, коли він, незворушний, пропливав мимо них… Пропливав у Вічність. Його, молоденького, закатованого ворогами справжнього героя АТО, напівпритомна мати загиблого попросила нести в останню дорогу у відкритій труні. Божеволіючи від горя непоправної втрати, Лариса, як у півсні, чула слова матері загиблого про те, що понад усе він любив Україну, що, не вагаючись, пішов захищати рідний край, що, прощаючись, просив передати вітання своїй коханій Ларисі і пробачення за те, що Україну він любить понад усе. Разом із сотнями інших дівчина стояла навколішки у весняній грязюці, а він, коханий, який уже ніколи не зможе почути її взаємного признання в любові, ніс у Вічність свій мужній, колись карбований, живий, а тепер застиглий, понівечений лезом ножа, але нескорений профіль. Лариса розуміла, що ніхто й ніколи вже не буде любити її так, як він, що вона теж не відчуватиме ні до кого такої любові, бо у житті кожної жінки може бути тільки один справжній імператор, для якого ти королева, а не просто звичайна симпатична дівчина з сусіднього села. А ще якийсь маленький черв’ячок ревнощів точив її дівоче серце – адже Микола любив не тільки її, він любив Україну. Лариса так ніколи й не зрозуміє, що вона сама була частиною України, найкращою й найдорожчою для нього її частиною.
