Леся ВЛАШИНЕЦЬ, донька автора пісні «Волинь моя»
     
     ЗЕМЛЯКИ ПІДСТАВИЛИ ПЛЕЧЕ
     Ранок того дня запам’ятається мені дуже захмареним і вмитим рясним дощем. Але коли приїхали на кладовище, небо зустріло людей блакитною усмішкою і золотим промінням. Подумки питала себе: «Чим батько заслужив таку світлу земну хвилину і через 24 роки після смерті?»
     – Мабуть, серце Степана Федоровича було сповнене божественної любові до людей, якщо Господь благословляє нас так велично вшановувати пам’ять про нього. А що рано, у 51 рік, Бог забрав його до себе, то, певно, цього земного чоловіка Творець уподобав для зустрічі зі Собою, – наче почувши те запитання, промовив настоятель Свято-Хресто-Воздвиженського храму села Вільхівка отець Василь Луньо.
     …Вдячно вдивляючись в очі людей, які прийшли і приїхали до оновленого надгробку, переповідала їм історію, якою дорожитиму як найціннішим скарбом, доки Бог даруватиме віку. Вона почалася 7 квітня цього року, через день після того, як поціновувачі творчості Степана Кривенького поминали його молитвою і щирими словами з нагоди 75-річчя. Тоді зателефонував чоловік і відрекомендувався Володимиром Зелюком – родичем, лучанином, уродженцем Вільхівки.
      – Учора ми з Юрієм Казміруком, нашим земляком із села Дубова Корчма, приїжджали вклонитися пам’яті вашого тата. Я знав його змалку, а Юрія Йосиповича він навчав музики в Звиняченській школі. Гордимося, що часто спілкувалися зі Степаном Федоровичем і маємо про це багато незабутніх спогадів. Просимо дозволу реконструювати пам’ятник, аби він мав вигляд, достойний митця, – почула пропозицію, яка схвилювала до сліз.
     Важкий постамент, установлений 22 роки тому, вже став хилитися. Час безжалісно зістарив громіздкі бетонні плити під бюстом і навколо могил батьків. Незмінним у змитій позолоті залишилося хіба що татове обличчя, вражаюче схоже, наче живе. Той бюст – творіння таланту і золотих рук скульптора Леоніда Українця.
          

ЙОГО СЕРЦЕ — СОНЦЕ!
     Благородний задум реконструкції пам’ятника Степану Кривенькому належить керівнику сільськогосподарського приватного підприємства «Рать» Луцького району Вікторові Шумському – особистості, яку в нашому краї називають людиною-легендою доброчинства. Про нього багато знаю від колег-журналістів. Розповідали, що найбільше дратується, коли чує брехню, що не соромиться сліз, коли передчасно втрачає вірних друзів, що його життєве кредо – робити добро, не коментуючи своїх рішень. Що живе не хлібом єдиним, і за це тисячі читачів поважного видання «Волинь-нова» свого часу обрали його героєм місяця.
     — Не дивуйтесь, коли Віктор Анатолійович у силу своєї зайнятості не приїде сьогодні. Це чоловік дивовижної скромності, – бачачи, що шукаю поглядом благодійника, заспокоїв у Вільхівці головний редактор «Волині» Олександр Згоранець. 

Благородний задум реконструкції пам’ятника Степану Кривенькому належить керівнику сільськогосподарського приватного підприємства «Рать» Луцького району Вікторові Шумському – особистості, яку в нашому краї називають людиною-легендою доброчинства.

     Упродовж трьох місяців, за які бетонний надгробок перетворився у гранітний, чи не кожного дня спілкувалася з автором проекту реконструкції, заслуженим архітектором України Юрієм Казміруком і з Володимиром Зелюком. Порозмовлявши з головою Горохівської райдержадміністрації Любов’ю Матвєєвою, відразу ж заручилися її підтримкою і допомогою. До неї, а також до голови районної ради Тараса Щерблюка, які взяли участь в освяченні оновленого пам’ятника, зверталася не раз. Зізнаюся: чи не вперше після смерті батька отримала допомогу від влади не словом, а ділом.
     Сердечне спасибі адресую підрядникам, які на совість виконали роботу: директорові фірми «Світ каменю» (місто Луцьк) Олександрові Кирильчуку, керівнику КП «Горохівський райсількомунгосп» Петрові Солоненку та їхнім працівникам, приватному підприємцеві з села Озерце Ківерцівського району Володимирові Глушку, безвідмовному у допомозі керівнику ПОСП «Україна» Григорію Шереметі.
     Дякую за пожертви лікарям-горохівчанам Марії і Олександрові Зелюкам, родині Зоряни Кухарук, поціновувачам творчості Степана Кривенького, які мешкають за кордоном, подружжю Томсонів із Копенгагена, родичці Надії Борщ із США, родині Каті Расмусен із Данії. Дякую долі, що повсякчас відчуваю підтримку колег із рідної газети «Горохівський вісник», всього доброзичливого колективу «Волині-нової». Спасибі за чудовий фільм «Співець рідного краю» ініціаторові його створення Вікторові Шумському, усьому колективу волинських телевізійників, першому заступнику директора філії НТКУ, заслуженому журналісту України Марії Андрушко.

Оновлений пам’ятник автору слів «Волинь моя, краса моя, земля моя сонячна...»

     — Хоча ми у скорботі, бо втратили соліста Анатолія Процюка, але не прийти, не висловити своїх почуттів, не заспівати своєму незабутньому керівнику, не подякувати людям, які зробили благородну справу, не змогли, — сказав керівник народного аматорського хору «Хлібодар» будинку культури села Вільхівка Володимир Онищук.
     У ці хвилини земля знову закохувалась у найніжніші куплети батькових пісень, сумувала у милозвучній «Посвяті», яку Степанові Кривенькому написали освітяни Тамара Мазурок із Сенкевичівки та Ігор Касько з Горохова.
     — Де просто — там ангелів зо сто, — розповідала про душу митця зі сльозами гордості і щирості солістка «Хлібодару» Ангеліна Грищук.
     — Цей пам’ятник потрібний не стільки Степанові Кривенькому, як нам, – процитував вислів Віктора Шумського Юрій Казмірук. Хіба ці слова потребують коментарів? Їхня простота і мудрість у тому, що від безкорисливого добродійства світ стає сонячнішим.

P.S. Один із перших (якщо не перший!) запис пісні "Волинь моя" на Волинському радіо (акомпанує Степан Кривенький).