ПОНЮХАВ ЛУЧАНИН ІРАКСЬКОГО ПОРОХУ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99

ПОНЮХАВ ЛУЧАНИН ІРАКСЬКОГО ПОРОХУ

лучанину Йосипу Матлаю випало служити у Кувейті та Іраку

лучанину Йосипу Матлаю випало служити у Кувейті та Іраку
Щоб поїхати до Кувейту (а саме туди спочатку направлявся український спецбатальйон радіаційного і хімічного захисту), Йосипу Матлаю довелося довго переконувати батьків. Іван Йосипович і Марія Григорівна спочатку були категорично проти. Служба в сина хороша, вважали вони, бо ж по закінченні військового інституту при університеті «Львівська політехніка» був призначений юрисконсультом обласного військкомату . З Луцька до Бродів, де живе родина, недалеко. А Кувейт хтозна-де, поруч в Іраку йде війна, кажуть, що в того Хусейна хімічної зброї повно, нащо тобі той заробіток доляровий, і без нього проживемо.
Як міг, заспокоїв, як міг — переконав. Хоча, звісно, тривожно було на душі, коли український військовий літак торкнувся своїм шасі бетонки кувейтського аеродрому. І відразу потрапили із ранньої весни, де дерева лише збиралися викидати перші бруньки, в гаряче спекотне літо. Ще не знали, що тридцяти з лишком градусна температура тут вважається мало не благодаттю, що чекає плюс 40, а то й 50 за Цельсієм у затінку, а на сонці термометр за 60-градусну позначку зашкалюватиме. Тільки тут відчули українські хлопці-миротворці, яке то благо цивілізації — сучасні кондиціонери.
Як згадує старший лейтенант, з перших днів займалися двома справами — звикали до спеки, яка нестримно прямувала до нестерпного для слов’ян аравійського літа, і готувалися до можливих несподіванок, адже було нагнітання, що військо Хусейна от-от застосує хімічну, а то й заховану десь атомну зброю. Вже в середині минулорічного квітня провели спільне навчання разом з німецьким, чеським, словацьким і американським підрозділами. У спеку, при повній протихімічній екіпіровці, уявляючи, як то може бути при справжній хімічній атаці, чи підвищенні дози радіації у сотні чи й в тисячі разів. І несподівано виявилося, що українці найкращі, наче все життя прожили в пустелі, за що й удостоїлися похвали командувача об’єднаною групою американського генерала Вілсона.
— Відзначаю вас за витривалість і за фахові знання, — відчеканив генерал перед строєм військовиків п’яти держав і віддав честь українському прапору.
Як згадує Йосип, після тих навчань американці перестали дивитися на партнерів з «Юкрейну» трохи зверхньо. За кілька місяців подружилися і якось запропонували зіграти у волейбол. Зіграли — і наші несподівано виграли. Тоді й наші запропонували американцям позмагатися у перетягуванні каната. Американці здивувалися, що є такий вид спорту, але не відмовилися, бо виглядали набагато кремезнішими за вояків-слов’ян. І тут американців змусили ще більше заповажати «юкрейнів», бо кілька разів підряд наші хлопці той канат перетягали, змушуючи «янкі» падати на гарячий пісок. Щоб їхнє таки було зверху, вояки з берегів Міссурі та Тихого океану у свою чергу запропонували позмагатися з армрестлінгу. І тут українці поклали мускулисті руки професійних заокеанських солдатів на гарячі столи.
Зате із заздрістю дивилися солдати й офіцери українського спецбатальйону, як постачають їхніх американських колег по службі. Як приїжджають представники різних приватних фірм, кожна з яких підписала контракт на обслуговування, чи то продуктами, чи то постачанням інших речей, які забезпечують їхнім воякам комфортний побут серед пустелі. А ще дивувалися, що кухарями у підрозділі США — чомусь переважно контрактники-індуси. Казали, що ті вміють найліпше готувати.
У серпні минулого року батальйон перекинули до Іраку і він став батальйоном основної бази українського контингенту біля міста Аль-Кут. Охороняли аеродром, збудований, як виявилося, за радянським проектом і радянськими спеціалістами. Паралельно навчали новоспечену іракську поліцію, формування, яке мало б стати новою іракською армією. Тут в ролі охоронця, який ніс патрулювання довкола аеродрому, довелося себе випробувати і військовому юристу Матлаю. Виходили на патрулювання три доби підряд — по два рази на добу в патрулі — потім вісім діб відпочивали, адже служба була вкрай напружена.
— Нас не обстрілювали, в усякому разі, коли я патрулював, — згадує старший лейтенант, — але стріляли поблизу аеродрому досить часто. Тепер в іракців дуже багато зброї, яку вони застосовують раз-по-разу. Якось виникла поблизу стрілянина, кулі вгору летять, з боків свистять. Наші туди прибігають, звідки стріляли, а виявляється, син народився, от вони всією родиною і палять в небо і в усі боки, так свою радість виявляють. Правда, довелося за цей час затримувати порушників, які намагалися проникнути на базу. Їх віддавали в руки іракської поліції.
А ще довелося юристу окрім українських вивчати і іракські закони, вирішувати справу про списання майна, роз’яснювати, які права мають наші вояки саме як солдати і офіцери цього спецконтингенту. Американці надали доступ до інтернету, отож юрист Матлай заходив на сайт Верховної Ради України і в Кувейті, а потім в Іраку, зчитував українською мовою нові прийняті закони нашої держави. Найбільше, що цікавило бійців контингенту — чи буде їм надано статус учасника бойових дій? Але, як зазначає Йосип, такого закону досі не прийнято, вже після повернення він почув про виступ Президента на засіданні Ради національної безпеки і оборони з приводу того, що прийняття закону затягується. Зверталися і просили допомогти родичам, які лишилися в Україні, вирішити питання, пов’язані з майновими колізіями, адміністративними справами.
Поруч з українцями служили в тому секторі також поляки, румуни, філіппінці, угорці, навіть монголи. З поляками, грузинами і монголами дружили особливо, жартували, що знову в одному таборі, тільки тепер військовому. З поляками деякі контрактники служили ще разом у Косово і Лівані. Як не дивно, особливо теплі стосунки виникли в українців з вояками з далекої тихоокенської держави Фіджі.
А ще доводилося Йосипу Матлаю везти до українського шпиталю іракських дітей, постраждалих від вибухів. І бачити, які черги до наших лікарів. Він називає контингент гарною агітацією за Україну, бо розповідали й іракцям, і воякам з інших країн про нашу державу.
— Вже тепер, коли кажемо — Україна, не роблять великі очі, не ототожнюють з Росією, — з гордістю промовляє він.
Та по-своєму, по-земляцьки здружився з іншими волинянами — прапорщиком Володимиром Томчуком, який служив техніком, і капітаном Віктором Федорчуком, який навчав іракських поліцейських. І що б там не говорили про те, чи потрібен тепер український контингент в Іраку, найхвилюючішим моментом старший лейтенант Йосип Матлай називає той, коли власноручно піднімав синьо-жовтий український прапор над древньою, згадуваною ще в Біблії, рікою Тигр, яка величаво несе свої також жовті води серед пустелі.
Володимир ЛИС.