Видно, коли Бог наділяв землю щедротами, він чомусь обминув Полісся. Але потім спохопився і не поскупився на таланти, на гарні голоси для цих працьовитих, щедрих на добро людей. Це стосується і родини Ганни Павляшик із Видричів Камінь-Каширського району...
Видно, коли Бог наділяв землю щедротами, він чомусь обминув Полісся. Але потім спохопився і не поскупився на таланти, на гарні голоси для цих працьовитих, щедрих на добро людей. Це стосується і родини Ганни Павляшик із Видричів Камінь-Каширського району. Ганна Павляшик воістину має золотий голос. Адже вона лауреат фольклорного всеукраїнського радіоконкурсу “Золоті ключі”. Вона справді має золотий ключ до таланту, яким наділили її Бог та батьки. І сьогодні Ганна Павляшик разом із своєю 77-літньою мамою Марією Євдокимівною у парі вишивають і співають. І то так, що зачаруєшся, замилуєшся їх голосами. Співучою була і бабуся Ганни Павляшик — Наталія Микитівна, а прадід Микита то такий скрипаль, у якого, пригадують старожили, скрипка, здавалося, сама співала, як тільки він брав її до рук. То хіба могла Ганна Павляшик, маючи таку вдатну до пісні й музики родину, не співати і не грати? Щоправда, не мистецький навчальний заклад закінчила Ганна Григорівна. У неї диплом Луцького педучилища. Як розповідає сама Ганна Павляшик, вона дуже хотіла навчитися грати. У селі не відходила від гармошки, а згодом і баян опанувала. Уже тридцять років як очолює вона Будинок культури у рідних Видричах. Сама співає, акомпанує хору і ансамблям, прилучає людей до пісні. Коли проходив всеукраїнський конкурс “Золоті ключі”, їй запропонували заспівати акапельно відому українську народну пісню. А Ганна Павляшик на те сказала: “Давайте, я заспіваю ту, яку почула від мами, а мама від бабусі, заспіваю нашу поліську народну”. І коли повела своїм воістину діамантовим голосом — “Ой воли мої половейкії, Чом самі не орете? Ой літа мої молодейкії, Чом так марно йдете?..”— у радіостудії всі, хто записував спів полісянки, завмерли і від чару її голосу, і від нечутої досі пісні. Як дійшло до визначення лауреатів — всі були одностайні у тому, що Ганні Павляшик варто вручити не лише диплом лауреата, а й символічні золоті ключі до чарів народної пісні. Після того не раз радувала Ганна Григорівна народними, поліськими, волинськими піснями, записаними від матері, від односельчан і слухачів у Луцьку, і в Києві. Виступала вона у свій час на Виставці досягнень народного господарства у Москві, брала участь у телепередачі “Шире круг”. А ще гордиться тим, що під час фольклорного свята у Харкові сама Ніна Матвієнко не просто вручила їй пам’ятний приз, а готова була стати на коліна перед її голосом, її талантом. Навіть одну з пісень Ганни Павляшик, самобутню “Ягідну” включила до свого репертуару. Ганна Григорівна ніжно й трепетно розповідає про своїх дітей. Вже навіть онуків дочекалася. У найстаршої доньки Оксани, яка працює медиком у Бузаках, ростуть Ілля та Діана. Певно, згодом і вони співатимуть у родинному ансамблі. А поки ще маленькі, то на сцену з мамою під час конкурсів сімейних колективів виходять її діти — Оксана, Роман, Юля. Вона радіє тому, що всі троє її дітей мають і гарний слух, і голос. А особливо тішить співачку те, що син Роман чи не найбільше з її дітей любить народну пісню. Він просто, як то кажуть, купається у тих народних мелодіях. Розповідаючи про дітей, чоловіка Віктора Івановича, вона не проминула сказати, що і чоловік, і син самотужки навчилися грати на мандоліні, гітарі. От тільки все ніяк не могла загітувати чоловіка, щоб він співав у родинному ансамблі. Зате він завжди в усьому підтримував дружину, як і її колишній вчитель Степан Гарбарчук, про якого вона з теплотою каже, що саме він навчив її співати. Певно, невіддільні у цій обдарованій родині пісня і вишивка. Дуже гарно вишиває її мама, не відстає від неї і донька. Чого тільки вони не вишили — і рушники, і килими, і картини. Коли перейшли у нову хату, то, як розповідає Ганна Григорівна, велику кількість вишивок повісила на видному місці в оселі. А ще зізнається, що надзвичайно любить вишивати і співати при тому, любить своє село. І то так, що ніколи і ні за що не проміняла б його на місто. Все її там радує, і люди, де народилася і з ким зріднилася, і квітучі яблуні садка, що садили разом із чоловіком і дітьми, і солов’їні пісні у пору цвітіння, і вся та довколишня краса, від якої, видно, беруть початок такі чудові, неповторні поліські народні пісні. До неї приїжджають і записують народні поліські, волинські пісні з обласного центру народної творчості, з консерваторій Львова і Києва. Записують пісні, яких більше ніде в світі немає. Це унікальні пісні, як і унікальний голос співачки з Полісся. І поки живуть ці пісні у її рідних Видричах, у душах людських, у її серці — вкрай необхідно записати їх у виконанні Ганни Павляшик на одній з найкращих студій, щоб згодом з’явилася у світ касета з цими піснями, щоб лишилися у спадок майбутньому поколінню. Наталка КАЛИНОВСЬКА.
