Через нестачу дощу поля висохли і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знервовані люди напружено поглядали в небо, що нагадувало кобальтово-блакитний кристал...
Через нестачу дощу поля висохли і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знервовані люди напружено поглядали в небо, що нагадувало кобальтово-блакитний кристал...
Бруно ФЕРРЕРО, оповідання з книги «Життя – це все, що ми маємо»
Наступні тижні були ще спекотніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплина з неба… На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласки дощу. У визначений час майдан наповнився нетерплячими, але сповненими надії людьми. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі здивуванням розглядав Біблії, хрести, вервиці. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді. На колінах вона тримала червону парасолю. Молитися – це просити дощу, вірити – принести парасолю.
