ХРАМОВИЙ ПРАЗНИК У ГОРОДИЩІ

Його в приміському селі відзначають двічі на рік — у день весняного і зимового святителя Миколи-Чудотворця
В Україні, як подають довідники, налічується понад 40 населених пунктів з промовистою назвою Городище. Навіть у Луцькому районі є два такі села. Перше розкинулось на мальовничому узгір’ї біля Чорногузки зовсім поряд з обласним центром. Окрасою села є новозбудована церква, на фронтоні якої біля сріблястих куполів виведена цифра “2000”. Церква незвичайна — двоярусна. Важко сказати, чи знайдеться десь ще така у волинських селах. Щоправда, верхній храм не закінчений, богослужіння проводяться наразі в нижньому.
Городищенські вимріяли цю святиню, бо не могли жити без свого храму. Стару цегляну церкву у війну спалили фашисти. Згоріло все начиння, зостався тільки тріснутий остов. Вирішили не реставровувати духовну споруду. Та будівництво нової церкви усе відтягувалось. Городищенцям раяли: “Нащо вам та затія, ходіть молитися до Баєва. Це зовсім поряд”. Але горді духом парафіяни з національними традиціями були одержимими. На місці колишньої церкви святителя Миколая насипали курган, поставили високий хрест, а в центрі села збудували таки нову церкву святого Миколая, що належить до Київського патріархату.
Відтепер у Городищі двічі на рік відзначають храмовий празник. На святого Миколая зимового (19 грудня) і у весняний день святого Миколи-Чудотворця (22 травня).
Храмувати — дуже давня і добра українська традиція. На іменини храму збирались гості, родичі звідусіль. Разом ішли до церкви, а потім трапезували, веселилися, співали народних пісень.
Так було і минулої неділі в Городищі. Божественну літургію відправили на чолі з благочинним Луцької округи отцем Богданом Возняком священики із сусідніх парафій, виголосили проникливі духовні проповіді. Особливу радість переживав молодий настоятель храму отець Богдан Лисак. Богом дане йому це священне слов’янське ім’я, як і Боже благословення нести духовність у душі своїх парафіян. Вони щиро хрестилися і молилися, ставили свічки за упокій тих, хто не дожив до празника, і за здоров’я всіх, хто ще не раз прийде храмувати і до нижнього, і до верхнього ярусів рідної церкви.
На відкритій галереї хорів, звідки під час Богослужіння линули мелодійні церковні піснеспіви півчих, великими літерами виписані слова: “Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!”. Подумалось: “Боже, благослови цих людей, що заповнили цю невелику, блаженну церковку у своє храмове свято, на великі і добрі діла”.
Коли закінчилась служба і хресний хід довкола церкви, прихожани гуртами поспішали до своїх домівок на празницькі трапези з родичами. Моросив теплий весняний дощ, що освячував доглянуті городи, які зеленими смужками збігали від узгір’я, де височить церква, до мальовничих левад біля тихоплинної річки Чорногузки. Століттями вона несе свої води з невичерпних джерел у Вічність. Такою ж нерозтраченою є святість і духовність простих людей, які мешкають у цьому чи в іншому Городищі, в усіх українських селах зі своїми оригінальними, деколи й нерозгаданими назвами.
Хотілося б тільки одного: щоб ніколи більше ніякі снаряди не влучали у дзвіниці церков — духовні серця християн. І щоб усіх нас об’єднала єдина Українська православна помісна церква.
Святослав КРЕЩУК.