Скоро мине п’ять років, як у селі Войнин Локачинського району успішно діє приватний будинок для людей похилого віку...
Скоро мине п’ять років, як у селі Войнин Локачинського району успішно діє приватний будинок для людей похилого віку. Хоча подружжя Сторожуків, що опікується старенькими, воліло б називати його Будинком престарілих сімейного типу. Мовляв, малюків, які стають сиротами при живих батьках, охоче беруть на виховання. А от піклуватися про літніх людей, котрим важко давати собі раду, ніхто не береться...
Оксана КУЦИК
— Наша сім’я мешкала в Локачах, мали хліб і до хліба. Але коли прийняли хрещення і стали членами Церкви християн віри євангельської, наш світогляд докорінно помінявся, – розповідає глава родини Микола Сторожук. – У Біблії написано: творіть добро. Ми молилися і просили Бога, щоб вказав нам шлях. Так ми купили хату у Войнині, переїхали в село і взяли під опіку кількох стареньких. Мешкали з ними під одним дахом. Поступово Сторожуки облаштували під житло літню кухню і переселилися туди. Адже кількість охочих дожити віку в людських умовах щоразу збільшувалася. — Зараз маємо 15 мешканців, – провадить господар. – Спочатку планували брати під опіку лише чоловіків. Але цієї весни попросилася на проживання 35–річна жінка. Як пояснила сама, у їхній родині всі безпробудно пиячать. А вона відчула проблеми зі здоров’ям, і вирішила рятуватися. Звісно, не відмовили. Тепер моя дружина має помічницю. А працювати Сторожукам є біля чого і біля кого. Тримають корову, свиней, курей, обробляють чималий город. Микола Павлович жартує, що його дружина — і кухар, і санітарка, і медик. Адже вправно перев’язує підопічним рани, робить уколи, міряє тиск. Ще й встигає тричі на день приготувати їсти для всіх. Добре, що є пральна машина-автомат, яка неабияк виручає Сторожуків. — Наші мешканці різного віку – від 35 до 96 років. Належать до різних конфесій. У когось є діти, родичі, але сталося так, що вони живуть у нас. Я не вбачаю у цьому гріха. Гірше, коли немічний дідусь сидить сам голодний у холодній хаті, про нього ніхто не дбає. У людей бувають різні життєві обставини. Є у нас і такі, що відсиділи у тюрмі, але покаялися. А діти турбуються про батьків, телефонують, провідують, – каже Микола Павлович. У Войнині знайшли прихисток люди похилого віку з усієї України. Тут мешкають дідусі з Херсонської, Полтавської, Львівської, Тернопільської та Рівненської областей. Господар жартує, що їхні підопічні могли б створити колгосп і грамотно ним керувати, бо є серед них колишні голова колгоспу та головний бухгалтер. Обоє – інваліди. Адже старість не питає, ким людина була замолоду. Вона приходить і робить її безпорадною. Як пояснив Микола Сторожук, поселяючись, люди пишуть відповідні заяви. Однак чоловіків відразу знайомлять із чітко прописаними правилами внутрішнього розпорядку. — У нас не курять, не вживають спиртних напоїв, не матюкаються. Пенсія іде на утримання. Якщо людину таке влаштовує, поселяємо. Якщо ж ні — повертається додому, – розповідає господар. — Були і такі, що не прижилися. Хотіли більшої свободи: ходити, де заманеться, робити, що забажають. З такими доводиться попрощатися. За словами Миколи Сторожука, не всі чоловіки отримують пенсію. Але стараються допомагати по господарству. Хоча фізично здорових тут одиниці. Більшість – лежачі та на інвалідних візках. Їх щодня вивозять на свіже повітря. У будинку регулярно проводять церковні зібрання, гуртом моляться і читають слово Боже. Телевізора нема, бо в людей і так проблеми зі здоров’ям, каже господар. Навіщо їм зайві стреси? Сторожуки планують розширювати житлову площу – вже звели стіни, на подвір’ї лежать складені дошки, цегла і пісок. Щоб візки не грузли у багнюці, покладуть бруківку. На запитання, чи хтось сприяє їхній благій справі, відповідають лаконічно: «Нам допомагає Бог». — Цьогоріч плануємо поставити котел на дрова, бо раніше обігрівали кімнати грубками. Будемо повністю міняти систему опалення. А що робити? Субсидію нам не призначають. Дивно виходить: якби всі ці люди жили окремо, кожному держава дала б соціальну пільгу. І скільки б грошей на це витратила? А так ми зібрали їх під одним дахом, а субсидії нема. Така у нас система, – резюмує господар. Йдемо у будинок. Усюди чистота і порядок. У добудованих приміщеннях свіжі дошки застелені хідниками. У кімнатах стоїть по 2 — 4 ліжка. Чоловіки слухають у записі на плеєрі слово Боже. Коли прошу дозволу фотографувати, дехто плаче. — Ви сфотографуйте нашого Сергія, – радить Микола Павлович. – Його привезли з Луцька – бомжував на вокзалі. Навіть не хоче згадувати про минуле. Ось Юрко, який 36 років просидів у в’язниці, 27 — провів на волі. Тепер доживає на інвалідному візку. На вулиці ви бачили ще одного мешканця, який просить постійно, щоб ми його не вигнали. Бо дуже піддається впливу сумнівних компаній. Мав хатину, кілька курок і кролів. Усе пропив — і потрапив до нас. Допомагає в усьому. — Я в молодості навіть уявити собі не міг, що буду опікуватися немічними. Але Бог так розпорядився. Якщо хтось думає, що це легко, нехай прийде і спробує. Або хоч допоможе конкретною справою, – каже на прощання Микола Сторожук.
На фото: Підопічних Будинку милосердя доглядають наче рідних батьків.
