А ТЕПЕР – СУДИ!

Я познайомилася з ним у кафе, і він одразу призначив мені побачення. Підходячи до зупинки ще здалеку помітила Івана, який сидів на лавочці, вивчаючи свої туфлі. У лівій руці він тримав цигарку, а правою притримував великий пакет, що стояв на асфальті. У ньому був високий букет червоних троянд.
— Привіт!

Sandra OLEK

Іван майже увесь час мовчав, видавав усмішки, розглядав моє обличчя. Його права рука вже годину притримувала пакет, де консервувалися квіти. Тож і не витримала:
— Це — мені?
— Певно, що тобі.
До цього мені дарували квіти тільки з нагоди дня народження чи Восьмого березня. А отак – на побаченні – ніколи. Я неабияк розчулилася і схилила голову на Іванове плече, а тоді хазяйським голосом скомандувала:
— То давай їх сюди, доки вони не перетворилися на шпаги.
— Вони і на віник не годяться, – сумно констатував Іван. – А це ж перший букет, який дарую дівчині.
Згадку про цей перший подарований мені букет я несла в своїй пам’яті через усі роки нашого подружнього життя. Згадка про нього дозволяла мені закривати очі на те, що Іван брутально поводиться зі мною, що частенько заглядає в чарку, що в моїй присутності робить компліменти чужим жінкам, що майже не цікавиться вихованням нашої донечки.
— Ці троянди так схожі на твої перші! — взяла до рук букет, подарований ним із нагоди десятої річниці нашого подружнього життя.
— Хочеш правду? Про ті квіти.
— Хочу, — відповіла, не сподіваючись почути для себе щось образливе.
— Не варто, напевно, про це говорити, але вони були куплені не для тебе.
— Для кого ж?
— Не хвилюйся. Для когось, кого й сам не знаю. Якось на іменинах залишився переночувати. В обід мій товариш дав мені гроші на букет для своєї дівчини, але я, купивши їх, зустрів на базарі іншого друга, ми випили, а тоді поспішав на побачення з тобою, тому не повернув квіти. Ось так ти отримала їх. Сподіваюся, ти не ображена? А тепер — суди!
— Ні. Я не ображена. Вбита наповал. Тепер мене ніщо біля тебе не тримає.
Взяла на руки нашу восьмилітню донечку й пішла назавжди. Незабаром зустріла іншого чоловіка й виїхала жити до Білорусі.
Наша дочка виходила заміж.
— Мамо, я таки хотіла б, щоб на моєму весіллі був мій батько.
– І справді, Любо, коли дитина цього хоче, не можна їй в цьому відмовляти. Тим більше, що він її не кидав.
Так, тільки за всі ці роки не обізвався й словом. Ні разу й до телефону не підійшов. Свекруха завжди казала, що немає вдома. Знаю я таке «немає».
— Але ж регулярно надсилав гроші. Треба поїхати запросити.
…Двері відчинила маленька сива жінка.
— Моя донечко, — обняла внучку Ольгу, уникаючи дивитися на мене.
— Ми приїхали запросити батька на весілля, — з порогу пояснила моя дитина.
— Тільки не кажіть, що його немає вдома, — одразу ж попередила я. — Хоч він не дуже любив мене, а повинен до нас вийти.
— Кажи чи не кажи, а таки немає.
Колишня свекруха відчинила двері до вітальні. Я побачила на стіні Іванів портрет у траурній рамочці.
— Він отруївся у ту ніч, коли ти його покинула. Перед смертю він просив мене не розповідати тобі про це і допомагати дитині. А тепер – суди!