ЯРОСЛАВ – ВДЯЧНИЙ ПАЦІЄНТ

Лідія Петрівна Шепель, завідуюча опіковим відділенням міської лікарні, захопилася пластичною хірургією давно. Виходжувала обпечених, травмованих пацієнтів, повертала до життя і вболівала: як їм бути далі — рубці після опіків нівечили зовнішність, нерідко спотворювали людей. Тому й намагалася опанувати найновіші методики пластичної хірургії, вчилася у найкращих столичних фахівців, не шкодувала часу й сил для самовдосконалення.
І років п’ятнадцять тому Лідія Шепель уже робила такі пластичні операції, які під силу небагатьом спеціалістам. З часом було напрацьовано міцну теоретичну і практичну базу для розвитку даного напрямку, тим більше, що інтерес до цієї роботи ще студенткою медичного університету проявила і дочка Тетяна, яка згодом прийшла на роботу в опікове відділення.
Про майстерність і професіоналізм Тетяни Зубанової з вдячністю розповідають її колишні пацієнти, серед яких чимало дітей, що потерпіли через необачність дорослих, внаслідок пустощів з вогнем, стали жертвами нещасних випадків. Скальпель у її руках творить чудо, повертає здоров’я, вроду, дає змогу колишнім пацієнтам почувати себе повноцінними, впевненими у собі.
— У нас у відділенні був обгорілий хлопчик, якому лікар зробила нове вушко, а іншому вона зробила п’ятий палець на руці, щоб було, як в усіх, — ділився лікарняними новинами десятилітній Ярослав, який прийшов разом з мамою до редакції, щоб подякувати багатьом добрим людям — своїм рятівникам.
У рочок Ярослав, який тільки-но робив перші кроки, впав на розпечену праску. Сильний опік дав страшні ускладнення, ліва рука у дитини почала неправильно розвиватися, скалічені пальчики зовсім не слухалися. Хлопчика визнали інвалідом, бо всі спроби виправити ваду були невдалими. Але як змиритися з каліцтвом? Попереду в малого — життя.
— Дехто мені казав, що допомогти можуть тільки спеціалісти у Франції чи в Німеччині. Але ж у мене нема грошей навіть на лікування тут, в Україні. Батьки померли, сина виховую сама. Рада б йому й небо прихилити, але немаю сили, — змахує сльозу молода жінка, мати Ярослава.
Відчай і безвихідь привели її на прийом до голови облдержадміністрації Анатолія Француза, який уважно вислухав прохачку і доручив начальнику обласного управління охорони здоров’я знайти спосіб, щоб допомогти в лікуванні дитини. Так лучанка Тетяна Верещак потрапила з сином в опікове відділення Луцької міської лікарні — в чуйні руки Лідії Шепель та Тетяни Зубанової.
– Ярослав у нас став “сином відділення”. Як не скрутно з коштами — хлопчик мав усе необхідне для лікування. У нього діагностували набуту косорукість ІV ступеня, рубцеву деформацію лівої китиці. Оперувала Тетяна Зубанова. Перша операція пройшла успішно, — коротко поінформувала Лідія Петрівна.
Не розповідала про те, як вони разом з лікуючим лікарем Тетяною Євгенівною Зубановою обдзвонювали потенційних спонсорів, щоб підготувати усе необхідне для операції, згодом — щоб відправити матір з сином у санаторій. Як хвилювалися, співпереживали. Це вже сама Тетяна Верещак згадувала, що і опівночі, і вдосвіта дитина після операції була під контролем лікаря.
— У санаторії спеціалісти дивилися і навіть не вірили, що такі операції проводять у нас, в Луцьку. Кажуть, у Києві це мені обійшлося б у 1000 доларів. Нам ще доведеться пережити не одну операцію, тому молю Бога, щоб доля була милостивою до Ярослава, щоб наші лікарі врятували його від каліцтва, — висловлювала свої сподівання мати хлопчика.
Уже після того, як Верещаки виписалися, головний лікар Луцької міської лікарні Лариса Духневич підписала наказ про створення у лікувальному закладі нового відділення — пластичної хірургії. Це було свого роду визнанням добрих результатів багаторічної праці луцьких пластичних хірургів.
Оксана КРАВЧЕНКО.