Що робить уся наша жіноча братія вранці? Ще не встигнувши розплющити очі, біжить до ванної кімнати, першочергово заглядаючи в дзеркало, щоб побачити в ньому, які зміни відбулися на обличчі за ніч. Я складаю виняток, не роблячи такої процедури. Чому? Бо нема потреби. У мене є своє дзеркало: воно живе, тому може дати мені словесну характеристику, а жінки, як відомо, люблять вухами...
Sandra OLEK
Ось уже який рік мешкаю в гуртожитку, де на кожному поверсі у протилежних кінцях коридору є по кухні. Звичайно ж, ходжу користуватися тією, яка ближче до моєї кімнати. Цю ж кухню «відвідує» і мій сусід по поверху. Він мав необережність закохатися в мене з першого погляду і живе цим почуттям уже мало не вісім років. Який він із себе? Нічого хорошого. Живе пивне барильце — тобто голова і живіт, ще й на голові спостерігається тенденція до зменшення волосяного покриву. Ставлюся до нього, як до брата. Але ж я починала вести мову про дзеркало. Думаю, ви вже встигли й самі зрозуміти, що, маючи закоханого в себе мужчину, я, прокинувшись, одразу йду на кухню, де він очікує моєї появи. Щодня стояв біля плити і, як завжди, зустрічав словами: — Вірунько, ти ще божественніша. І де це продають еліксир молодості та вроди? … Але одного разу все змінилося. Якось, зайшовши на кухню, Микола не сказав контрольних слів, тільки мовчки поставив на вогонь чайник, і я занервувала по–справжньому. Він дивився на мене, не кажучи ні слова. Спочатку вирішила, що це перевірка, як, мовляв, відреагую на його мовчання, тому весело нагадала: — А де, Миколо, пароль–привітання? Краще б нічого не сказала чоловіку, бо його слова зачепили мене за живе. — Мені сьогодні ліпше мовчати. — Чому? Невже тільки одна ніч так змінила мою зовнішність? — Саме ця ніч, Вірунько, показала, що роки беруть своє, — придивившись до мого обличчя уважніше, він живцем закопав мене у землю, — роки, на жаль, уже взяли своє. Але ти не дуже переймайся, як там співається у пісні: «Мої роки — моє багатство». Я — живий свідок того, якою симпатичною ти була. Хто не віритиме — посилай до мене. Я вилетіла з кухні так швидко, що посковзнулася і вивихнула ногу. А Микола виявився таким люб’язним, що вправив її, при цьому дуже уважно оглянувши стопу. Тепер, прокидаючись, вставала вже який день із запрограмовано поганим настроєм. Як мені не вистачало щоденного словесного допінгу! Не бачила Миколу кілька днів і була дуже здивована, коли, зайшовши вранці на кухню, застала його біля плити. — Чудово виглядаєш, Миколо. — А чом би й ні — одружуюсь. — З ким? — З чудовою жінкою. Уже й купив їй весільний одяг. Пішли, на знак старої дружби оціниш його. Проти своєї волі, бо в душі вже заворушилися чорти, я відчула, що Микола стає потрібним мені (і чого було стільки років йому відмовляти?). Зайшла до його кімнати. Справді, на бильці крісла висіло біле плаття, а біля нього на підлозі в коробочці лежали туфлі. — Коли весілля? — поцікавилася неслухняними губами. — Як тільки вона погодиться. — А може й відмовити? — радісно вирвалося у мене (туфлі ж приблизно мого розміру). — Ото дурепою буде, — сказала цілком щиро (де ж я була раніше, тепер самій доведеться вік дівувати). — Я ніколи не вважав тебе дурепою, тож розраховую на згоду. У мене знову зникла потреба ранкової перевірки дзеркалом, бо вранці чоловік будить мене поцілунком і словами: — Люба, коли ж ти нарешті скажеш мені, де продається еліксир молодості та вроди?
