А спонукали до цьо го Інну Лісовську з Нововолинська невичерпна любов до землі й грандіозні плани використати природні багатства краю на благо людей...
А спонукали до цьо го Інну Лісовську з Нововолинська невичерпна любов до землі й грандіозні плани використати природні багатства краю на благо людей
Алла ЛІСОВА
«У МЕНІ СПРАЦЮВАВ «ПОКЛИК КРОВІ»… Усе почалося восени минулого року. Саме тоді Інна Лісовська твердо вирішила придбати обійстя у селі Марія–Воля Володимир–Волинського району. Її зовсім не лякало те, що до нового місця проживання треба добиратися від автошляху Володимир–Волинський — Павлівка майже годину, адже від колись добротної дороги з твердим покриттям залишилася траса з численними вибоїнами. Не страшно було, що її нова хата — майже на хуторі: за нею метрів через двісті живе одинока жінка, а з другого боку — юнак, який нещодавно повернувся з АТО. А взагалі в цьому населеному пункті з милозвучною назвою всього 26 садиб, вісім з яких… пустує. Зате яка навкруг неймовірна краса! Станеш навпроти обійстя — відкриється картина, немов на полотні талановитого майстра: праворуч стелиться величезний барвистий луг, де, здається, знайшли тимчасовий прихисток найкращі пахощі світу. Поруч — два ставки. Вдалині виблискують куполи Бужковичівської церкви. А далі, ген–ген, аж під самим обрієм, зеленим плесом розкинувся листяно–хвойний ліс, багатий на гриби та ягоди. — Мала різні варіанти щодо того, де поселитися. Але певні причини завадили вибрати щось інше. І врешті, приїхавши у Марію–Волю, інтуїтивно відчула: це моє, — емоційно розповідає пані Інна. — І, мабуть, невипадково, бо, як з’ясувалося, в мене спрацював «поклик крові»: колись на цих теренах дідусь мав землю… Мабуть, зважитися на такий авантюрний крок зможе не кожен: вона продала по–сучасному облаштований добротний будинок майже в центрі Нововолинська, аби вкласти гроші в нове господарство у віддаленому селі. Відразу взялася до активної роботи. Буквально за 3 місяці жінка зробила, на перший погляд, непідйомну справу — занедбаному будинку дала друге дихання: утеплила та облаштувала фасад, реставрувала старі дерев’яні двері та підлогу, встановила котел на тверде паливо й газ тощо. Хоч подвір’я поки що є будівельним майданчиком, навколо хати помітні старання дбайливої господині, якій притаманне відчуття краси: у квітниках — троянди, лілії, на підвіконнях — петунії та фіалки. Не втримуюсь, аби не запитати, скільки часу жінка потратила на це? Бачите самі, роботи — непочатий край, тому похвальби ніякої не приймаю, — жартує і проводить мене до грядок, де городина — хоч на виставку. Каже, що садила її за новою технологією. — Три місяці моталася між Нововолинськом і Марією-Волею. Звозила будматеріали, наймала й доставляла майстрів. Тут не було навіть де їсти зварити. Іноді опускалися руки. Але вставала зранку, виходила в поле, вдихала чисте повітря на повні груди — і душа раділа й заряджалася новою енергією.
ТУТ МОЖНА ЗРОБИТИ МАЛЕНЬКУ ШВЕЙЦАРІЮ Інна Лісовська народилася і жила в шахтарському місті. Колись, працюючи на бавовнопрядильній фабриці, отримала виробничу травму. Перенесла складні операції, була загроза ампутації ноги. На щастя, все минулося… Виростила трьох дітей. А коли вони пішли на свій хліб, вирішила втілити в життя давню мрію. Хоч можна було й далі у місті займатися улюбленою справою, при бажанні вести невелику господарку, мати міні–город та квітничок. Але… Її манило село, поле, земля — їй хотілося свободи й простору. — Мене й досі всі знайомі вважають дивачкою, — каже. — І в селах неоднозначно сприймають, бо не всі можуть зрозуміти мої задуми. Головний з них — побудувати геліотеплицю, аналогів якій немає в Україні. Це — сучасне диво з див. Навіть те, що побачите, вас переконає у правдивості моїх слів. Пані Інна веде мене в глиб саду, де чути гул електродриля, там працюють робітники. Перед очима постає каркас великої споруди. Як пояснила господиня, площа майбутньої теплиці сягає 270 квадратних метрів. Під технічним приміщенням, яке має розміщуватися зверху, зроблене заглиблення на 2,5 метра — це ємність під грибницю. Монтується система крапельного поливу. Далі — котел для опалення, кімната відпочинку і розсадна. Під фундаментом — спеціальне утеплення. До слова, опалення передбачене додатково, на випадок морозів нижче 12 градусів. Адже теоретично вся теплиця побудована за такою технологією, що обігріву не треба. Тут можна вирощувати все: нижні грядки — під огірки, помідори, зелень, по кутках — ківі, ананаси, лимони. До речі, на 40 (!) сотках такої поки що єдиної в Україні діючої теплиці під Києвом за сезон збирають до 300 кілограмів лимонів. Другий ярус доцільно використати під висячу полуницю та інші ягоди. Словом, місця вистачить на все. А як правильно розмістити — описано в проекті, розробленому Олександром Іваньком. Аби знайти те, що потрібно, активно займалася пошуками, в тому числі через інтернет, спеціальної літератури, в якій докладно описано, як максимально використати сонячне проміння. Додаткові технології допоможуть це тепло акумулювати й спрямувати ще й на обігрів. Поруч викопаний котлован, де буде водойма з карасями: слиз риби корисний для рослин. Тож буде замкнутий цикл. Фактично половину робіт уже зроблено, — пояснила господиня. — Завершили монтувати каркас. Потім почнемо завозити ґрунт. Але найголовніше — накрити полікарбонатом, на придбання якого наразі ще не маємо коштів.
«ІДЕЯ Є — ДОПОМОЖІТЬ ЇЇ РЕАЛІЗУВАТИ» — Якби мені трохи ресурсу та адміністративної підтримки — я би підняла людей і ми гори перевернули б, — емоційно каже моя співрозмовниця. Вона досить серйозно перейнялася ідеєю побудувати таку теплицю, аби вирощувати екологічно чисту продукцію не лише для себе, а й для волинян. Проект, розроблений у співавторстві з іншими кандидатом технічних наук, спеціалістом у галузі інформаційних систем та алгоритмізації Олександром Іваньком, — на думку пані Інни, пілотний, вибуховий. Він — не з легких. Але при бажанні можна знайти фахівців, які його реалізують. Інні Лісовській пощастило знайти таку людину — Миколу Півницького із селища Жовтневого, який допоміг цій енергійній невгамовній жінці повірити у свої сили. Він фактично став технічним куратором справи, за яку вона взялася. Зараз закінчили монтувати металоконструкцію. Потрібно придбати котел «Булер’ян» та якісний полікарбонат. Але, на переконання пані Інни, цим проект не обмежується — він дає поштовх для започаткування багатьох нових напрямків розвитку села, яке, чого там гріха таїти, занепадає. — Я вже втомилася всім пояснювати, що можна багато чого зробити, використавши природні ресурси. Чимало говоримо про зелений туризм. Але зводиться він у нас до примітивного розуміння — хата, сільські продукти, рибка і шашлик. А якщо подивитися глибше, то, напевно, можна було б організувати і ті ж молодіжні та козацькі спортивні табори на українській національній основі. До розробки авторських проектів варто було б залучати студентів, яким потрібно писати курсові та дипломні роботи. Так звані «будинки з саману» — глина, пісок, очерет — повернення до старих добрих традицій. Чому у світі цим займаються? Бо вони дбають про генофонд нації, про розвиток держави. А в нас руки не доходять? Намагалася, щоб мене почули в багатьох чиновницьких кабінетах. Але поки що, на жаль, результату — нуль. Послухали, покивали головами — і все. Ніхто не хоче брати на себе зайвих проблем. Природного матеріалу у нас справді більш ніж достатньо. Плюс чисте повітря, унікальна джерельна вода, іпо- (кінний спорт) та апітерапія (бджільництво), які доцільно використати з лікувальною метою. Таким чином, можна зробити цілий оздоровчий комплекс. Або, з огляду на гористу місцевість, чому б не заснувати лижний центр? Словом, є все — потрібно лише розумно й ефективно його використати. І не сидіти склавши руки та не нарікати, що нам важко, у нас криза. — Альтернативні шляхи розвитку, при тому прогресивного, нашого суспільства загалом і кожної громади зокрема — є. Потрібно лише захотіти за це взятися. Я готова дослухатися до кожного, кого зацікавили мої ідеї, хто згоден підтримати мене і спільно працювати. Результат неодмінно буде, — впевнено заявляє жінка–реформатор. І їй хочеться вірити.
На фото: Пані Інна показує майбутнє дітище — геліотеплицю. Фото Алли ЛІСОВОЇ.
