Володимир Поворозник зовсім недавно вийшов із тюрми. Відсидів там кілька років за крадіжки. Тепер повернувся знову до Луцька. Ні грошей в кишені, ні квартири...
ПЛЕМІННИК ПОГРАБУВАВ ТІТКУ Володимир Поворозник зовсім недавно вийшов із тюрми. Відсидів там кілька років за крадіжки. Тепер повернувся знову до Луцька. Ні грошей в кишені, ні квартири. Спочатку ночував у знайомих та колишніх друзів, а коли він і їм набрид, вирішив навідатися в гості до тітки. До будинку, що на вулиці Федорова, прийшов надвечір. Піднявся ліфтом на дев’ятий поверх, подзвонив у двері. Тітка Людмила відчинила, впізнала племінника, хоч уже давно його не бачила. — Заходь, Володю, до кімнати,— запросила. — Роздягайся, зараз вечерю приготую, бо ж, певне, голодний. Господиня почала похапцем готувати їжу й одночасно розпитувала про життя. — Не життя, а існування... Мандрую по Луцьку, як оте перекотиполе. — Чим думаєш зайнятися? — Поки що сам не знаю. — А до мене просто так зайшов чи якесь діло маєш? — Якщо дозволите, то переночую у вас. — Ночуй, ліжка не перележиш... Після вечері господиня постелила племіннику постіль в кімнаті. Він ліг й одразу заснув... Вранці Людмила пішла в магазин за продуктами, хотілося пригостити Володимира чимось смачненьким. Племінник ще спав. Коли повернулась, почала разом з чоловіком готувати на кухні сніданок. — Ти посидь поки що. Ми швидко впораємося,— сказала Людмила. — Мені поспішати немає куди,— посміхнувся Поворозник. Господиня знову пішла на кухню. Племінник почав оглядати квартиру. Пройшовся кілька разів туди-сюди. Зупинився біля шафи. Відчинив дверцята, почав оглядати одяг. Зняв один вішак, начепив на нього чоловічі штани, плащ та куртку. Помітив шкіряний жіночий плащ. Натягнув і його на вішак. Постояв, прислухаючись. На кухні, як і раніш, подружжя готувало сніданок, побрязкувало каструлями та сковорідкою. Поворозник повернувся до шафи, взяв вішак з начепленим на нього одягом й вийшов на балкон. Подивився вниз. На подвір’ї нікого не було. Кинув вішак з балкона й той полетів, немов велетенський невідомий птах. Поворозник почав швидко вдягатися. У цей час з кухні вийшла тітка. — Ти куди зібрався? Сніданок готовий,— повідомила. — Дякую, але мене терміново чекає один знайомий,— збрехав племінник. — Який знайомий? Ти щойно казав, що тобі нікуди поспішати. — Ситуація змінилась і я мушу бігти,— кинув Володимир й зник за дверима. Злодій не йшов, а біг сходами вниз. Чекати, доки приїде ліфт, не було часу. Знав, що кожної миті хтось може побачити одяг, який він скинув з балкона, й забрати. Одяг лежав на землі. Поворозник швидко зняв його з вішака, запхав у торбу, котру завжди носив із собою, й побіг на міський ринок. Одяг швидко продав, не торгуючись. Останнім збув і шкіряний жіночий плащ. Не знав, що в одній з його кишень лежить триста гривень, які Людмила зібрала й туди положила. Сам оглянути кишені злодій не здогадався, а, можливо, поспішав якнайшвидше отримати гроші й купити наркотики, які уже вживав не один рік... Подружжя поснідало без племінника. Через годину Людмила зазирнула в шафу й помітила, що там відсутня частина одягу, в тому числі і її шкіряний плащ, де зберігала гроші. Зрозуміла, що крадіжку вчинив племінник, тому й зник так раптово. Визирнула з балкона й побачила свій вішак, котрий валявся на землі. Потелефонувала у міліцію... КРОКИ ПО СХОДИНКАХ, КОТРІ ВЕДУТЬ ВНИЗ За свої двадцять дев’ять років Володимир Поворозник фактично жодного дня не працював. Обрав шлях звичайного злодія. Певне, вважав, що гроші до його кишені потечуть рікою. Не обов’язково перетруджуватись. Не так сталося, як гадалося. На крадіжках не розбагатів, а на лаві підсудних встиг побувати тричі. Коли вийшов на волю останній раз, здавалося, мусив би взятися за розум. Але знову став на криву стежку. Вирішив, що найлегше буде обкрадати магазини. Одного дня, тиняючись містом, зайшов у магазин “Крамничка” на вулиці Захарова. Розглядав товар. На краю холодильника помітив картонну коробку, в ній лежали гроші. Коли продавець відвернулася, вхопив коробку й вибіг з магазину. За ним кинулася продавець. — Стій! Віддай коробку!— кричала. Але хіба він брав коробку, щоб повертати. Дременув щосили. З відкритої коробки почало видувати вітром гривні. Зібрати їх не мав часу. Сховався в під’їзді одного із житлових будинків. Порахував гроші. Залишилося лише тридцять шість гривень. Для злодія і це був прибуток. Іншим разом, прогулюючись проспектом Соборності, зайшов у магазин “Ювілейний”. Звідти викрав вазу з квітами та електрочайник. Правда, кришка від чайника лежала окремо. Її не встиг забрати, бо підійшли покупці. Вазу з квітами Поворозник продав незнайомій дівчині. Спочатку пропонував їй як подарунок, але вона відмовилася взяти. Невідомо, що він вимагав би за подарунок. А чайник продав у барі “Корчма”. — А де ж кришка? — Завтра принесу,— пообіцяв злодій. — Поспішав, то кришку й не прихопив... Майже щодня Поворознику щастило щось поцупити з магазинів міста. Якось під вечір зайшов він у хлібний магазин-пекарню по вулиці Рівненській, аби купити хліба та булочок. Доки купував усе необхідне, туди зайшла середніх років жінка. Зрозумів, що керівна. Вона почала розмовляти з працівниками магазину-пекарні. Через плече у неї висіла сумочка. Володимир помітив там мобільний телефон. Вирішив викрасти його. Підійшов до жінки ззаду. Зробив вигляд, що розглядає хлібопродукти, й непомітно витяг мобільний телефон. Ніхто цього не помітив. Жінка — також. Поклав його в свою сумку до хліба та булочок й спокійно вийшов з приміщення. Наступного дня продав мобільний телефон за сорок доларів незнайомому чоловіку на Завокзальному ринку. Найпростіше було красти в магазинах калькулятори. Вони лежали на прилавках без нагляду, як непотрібні речі. Скільки взяв їх, Поворозник і сам не знає. Як і слід було чекати, Поворозник знову впіймався. Затримали його в магазині “Кривий вал”, коли намагався вчинити чергову крадіжку, самі продавці, в основному жінки. Працівники міліції, котрі відразу ж прибули за викликом, відвезли його у міський відділ внутрішніх справ. Там він і розповів про всі свої злодійські пригоди. Луцький міський місцевий суд засудив Володимира Поворозника на чотири з половиною роки позбавлення волі. Вчетверте сидів він на лаві підсудних. Якщо ж говорити відверто, то не суд його покарав. Він сам себе позбавив волі, сім’ї, здоров’я, всіх радощів життя, коли вперше спробував наркотиків. А тепер лікарі наркодиспансеру поставили йому й остаточний діагноз: “Психічні і поведінкові розлади внаслідок вживання опію”. Таку дорогу по життю Поворозник сам собі обрав, добровільно. Відтоді й брів, як спраглий пустелею. Тільки прагнув не життєдайної води, а отруйного наркотика... Віра КАЛИНОВСЬКА. Володимир КАЛИТЕНКО.
