НАХАБА

Вікторія поспішала на базар. Нарешті дали відпускні. То й вирішила купити спідницю і панчохи. Вона уявляла свою зграбну фігуру в новому одязі і аж мружилася від задоволення, як кошеня, яке, насолоджуючись теплом, гріється на сонечку

Sandra OLEK

А тоді захотілося придбати щось гарне й з білизни. Вона взяла до рук мереживну сорочку і прошепотіла: «Яка гарна».
— Так, ви дуже гарна, — почулося у неї за спиною. Вона озирнулася і побачила рудоволосого хлопця, який дивився на неї з неприхованим інтересом.
Дівчина нічого не відповіла і пішла до виходу. Рудий сунув за нею крок в крок.
— Я кричатиму зараз, — не витримала переслідування дівчина.
— Дуже страшно, — сказав він, але миттю зник з очей.
Та майже тут же й з’явився знову з великим букетом квітів, який силоміць вклав до рук дівчини.
Вікторія вирішила не боятися нахаби. Мовчки йшла поряд. А тоді зайшла в невеличкий магазин, де продавали взуття, одяг і біжутерію, і почала розглядати й приміряти взуття. Нахаба знаходився поруч.
— Як тобі ось ці? — не витримавши, сказала дівчина.
— Гарні.
— А ці сережки?
— Теж чудові, — сказав і знову зник.
Вікторія походила ще трохи, а тоді взяла туфлі і сережки і пішла до продавчині. Та глянула на неї круглими від здивування очима.
— Ваш чоловік вже заплатив за все.
Вікторії аж подих перехопило. Вона вийняла гаманець, відрахувала вартість обох речей і, тримаючи напоготові гроші, вийшла з магазину. Хлопець стояв, мружачись від сонця.
— Я думала, що ти пішов, — навмисне сказала неправду, підкреслюючи свою байдужість до нього.
— Чекаю на тебе. Не хотів, щоб бігла за мною магазином і тицяла в руки гроші, як хочеш зробити це зараз. Надворі значно легше оборонятися. Вважай це авансом за крос–прогулянку! Інше колись відробиш.
Тепер настала черга Вікторії йти за ним крок у крок:
— Візьми гроші або забирай туфлі!
— Якщо вже вони тобі не подобаються — викинь і не чіпляйся до мене серед вулиці і білого дня!
— Я! Це я чіпляюся до тебе? Востаннє прошу, візьми гроші!
— Випий на них за моє здоров’я. Уявляєш собі як сп’янієш?
— Я стільки не п’ю. І взагалі, ти їх купив — тобі їх і носити, — коробка перекочувала до рук хлопця.
Відбігши трохи, Вікторія показала язик і єхидно–співчутливо додала:
— Сподіваюсь, великі не будуть, купував, то знаєш, який розмір носиш. А я повернуся і куплю собі інші — і ніяких відробок.
— Нічого не вийде: цікавився — це остання пара.
Вікторія спересердя наздогнала хлопця, висмикнула у нього з рук коробку і пожбурила на землю. З неї випали сережки, які лежали зверху. Вони блиснули в яскравих променях сонця важкими густими медовими краплинами. Дівчина не витримала:
— Добре. Я візьму. Розрахуємося.
Вона знову потяглася за грошима. Але нахаба схопив її за руку і потягнув до найближчого кафе, де вони просиділи до вечора, бо хлопець виявився дуже цікавим співрозмовником і з кожною хвилиною подобався Вікторії все більше й більше.
Дівчина поспішала. І було чого. Зранку вона побігла на базар. В її уяві вимальовувалася весільна сукня, яка повинна гарно лягти на її принадну фігуру, і білі туфлі на високих підборах, щоб відірватися від землі, наздогнати душу, яка витає в блаженстві, —хлопець нахабно запропонував їй одружитися.