«ДІД РЕМОНТУВАВ У МЕНЕ ГОДИННИКИ — БАТЬКО РЕМОНТУВАВ — А ЗАРАЗ УЖЕ Й ОНУКИ ПРИХОДЯТЬ…»
Полагодивши десятки тисяч дзиґарів, зокрема й чимало дуже дорогих моделей відомих марок, найдорожчим для себе луцький майстер Сергій Ушлов вважає скромний подарунок дідуся, який трепетно береже впродовж 40 років...
Полагодивши десятки тисяч дзиґарів, зокрема й чимало дуже дорогих моделей відомих марок, найдорожчим для себе луцький майстер Сергій Ушлов вважає скромний подарунок дідуся, який трепетно береже впродовж 40 років... Із паном Сергієм ми спілкувалися у його невеличкій, проте напрочуд затишній майстерні на проспекті Волі. Десятки найрізноманітніших годинників справно відмірювали час. А одного разу… навіть добряче мене налякали, почавши — неначе за командою — дружний передзвін
Сергій ХОМІНСЬКИЙ
«ДЕЯКІ ХІРУРГИ «ТРЕНУЮТЬСЯ» НА ДЗИҐАРЯХ» — Пане Сергію, чим для вас є годинник, з якими думками щодня заходите до своєї майстерні? — Годинник — це значно більше, ніж просто прилад для вимірювання часу. У когось це життєво необхідна річ, хтось із чоловіків так демонструє свій статус, для багатьох жінок — красивий аксесуар, доповнення до одягу. Свій день з дитинства звик починати з молитви (народився у сім’ї священика) і налаштовування на позитивний настрій. Саме у такому стані варто переступати поріг майстерні. Адже протягом дня до мене приходять люди різного віку, з різними проблемами. Буває, що зайшла людина, у якої день не склався, настрій зіпсований. Тоді мусиш не просто зремонтувати дзиґар, а й «полагодити» людині душевний стан — аби від тебе вона вийшла задоволеною. До речі, серед моїх клієнтів уже є справжні династії. Дід ремонтував у мене годинники — батько ремонтував — а зараз уже й онуки ходять ремонтувати. — Але ж є скептики, які стверджують: в еру мобільних телефонів, смартфонів, планшетів потреба в таких пристроях потроху зникає. Що можете їм відповісти? — Я б не сказав, що годинники відживають своє. З кінця 80-х до середини 90-х років минулого століття культура користування цими приладами справді дещо занепадала. Нині ж і молодь, і люди середнього та старшого віку активно користуються тими ж таки наручними дзиґарями. А годинник на телефоні — то так, резервний варіант. Не зручний і не практичний. — Якими якостями — професійними та людськими — має бути наділений годинникар? — Насамперед — терпінням. У нашій групі в училищі облпобутуправління було 28 учнів. Донині з них працюють за фахом лише п’ять–шість. Крім того, у нашій професії необхідне хороше око. І знову ж таки — зорове терпіння. А також, звісно, руки мають бути готові до філігранної роботи. У цьому майстер подібний до хірурга. Деякі хірурги, до речі, так би мовити, «тренуються» на дзиґарях.
ДЛЯ ХОРОШОГО ХРОНОМЕТРА 100 РОКІВ — ЦЕ ПРОСТО ЮНІСТЬ — Чи підраховували — хоча б приблизно — скільки годинників уже довелося полагодити? — В середньому ремонтував за місяць 120—150. Множимо на 11 робочих місяців — близько півтори тисячі механізмів щороку. Тепер множимо на 35 років моєї праці — виходить 50 — 55 тисяч годинників! Серед них не лише наручні, а й будильники, настільні, настінні — вони значно об’ємніші. Будемо казати — вийшла б добра хура, ще й возик на додачу. Та й то не відомо, чи помістяться (сміється). Люди мають пам’ятати: годинник, як і автомобіль, — навіть у справному стані потребує періодичних «техоглядів». І аж ніяк не раз на 20 років. Варто знати, що навіть так звані «протиударні» механізми вразливі до бокових ударів. Приміром, ні в якому годиннику — і це категорично! — не можна рубати дрова. Бо при такій роботі він якраз і одержує сильні бокові удари. І дуже часто ламається вісь маятника. Так само не варто гатити в наручному дзиґарі по боксерській груші — може розлетітися на друзки і просто не підлягатиме ремонту. Серед відремонтованих мною годинників були 120-річні, 150-річні, навіть зі 170-річними доводилося мати справу. Зазвичай це або кишенькові, або настінні механізми — «Le Roi a Paris», «Gustav Becker». На горищах люди знаходять, ще десь. Для хорошого хронометра 100 років — це просто юність. — За вашими спостереженнями, що дзиґар може розповісти про свого власника? — Часто за цим аксесуаром можна визначити професію людини. У зварника чи слюсаря він у характерних мікроушкодженнях. У маляра — якою б акуратною не була людина в роботі — у вушках приладу завжди можна відшкребти п’ять–шість шарів фарби. Запам’ятався капітан міліції, який здав «командирський» годинник з умовою оплати після ремонту. А коли прийшов забирати — вхопив той хронометр і навтьоки! Я з криком за ним на вулицю — а він вскочив у службову машину й таки втік! До речі, як мені вдалося з’ясувати, ця людина й досі працює у правоохоронних органах і вже має значно вище звання, ніж на момент тієї скандальної історії… Також запам’ятався клієнт, який приніс у ремонт годинник, що перед тим… кипів у чайнику. Це так чоловік перевіряв «водонепроникність»… Інший попросив поремонтувати дуже дорогий хронометр із розтрощеним сапфіровим склом — посперечався з друзями, що його дзиґар витримає під колесами кількатонного джипа…
«КЛІЄНТА НАДУРИТИ МОЖНА, ЧАСОМІР — НІ» — Відомо, що українські високопосадовці — депутати парламенту, міністри — час від часу «засвічують» дуже дорогі наручні годинники, вартість яких може бути співмірною, скажімо, з місячною пенсією відразу кількох тисяч звичайних українських пенсіонерів. Яка ваша думка щодо цього? — Як майстер я не можу не захоплюватися досконалими годинниками. Але такі хронометри у власності державних чиновників мене, зізнаюся, дратують, бо їхня вартість часто не співмірна з офіційними доходами цих людей. Цим мають цікавитися відповідні органи. Чому не цікавляться? Може, тому, що й самі такі, як той горе–годинниколюб. Таке ось замкнене коло. — Коли і за яких обставин у вас з’явився перший власний хронометр і чи зберігаєте його досі? — Це був подарунок дідуся з нагоди закінчення восьмого класу — спортивний годинник. Хороша, добротна, дорога річ. Через це… батьки кілька років фактично не дозволяли мені його носити. Може, завдяки тому він і зберігся — до того ж у робочому стані. Нагадує не лише про дідуся, а й про маму і тата, яких теж уже немає в живих… Ще маю старовинний кишеньковий дзиґар, є у мене дуже точний кварцовий — його похибка не перевищує півсекунди на рік! Але найбільша моя любов — це таки механічний: хай він трішки спішить чи відстає — але це живий організм. Як він «тікає», як він іде — його можна слухати, як музику. І завжди пам’ятаю настанову старого майстра: «Клієнта надурити можна, годинник — ні». — Сергію Несторовичу, а якісь інші захоплення маєте? — Життя зробило з мене ще й будівельника. Традиційно для чоловіка посадив дерева. Разом із дружиною Марією, берегинею домашнього затишку і тепла, виростили дітей — маємо двох доньок і маленьку внучку. А потім і до будинку справа дійшла. Зо два десятки років тому одержав ділянку в чистому полі. Прийшов, подивився — одна стерня стирчить. Що з цим робити — уявлення не мав. Але потроху почав самотужки освоювати будівельні спеціальності — муляра, штукатура, плиточника. Звісно, професіоналом у цьому я не став, але на пристойний рівень вийшов. А ще була мрія зробити невеличку водойму з фонтанчиком. Самостійно все осмислив, намалював ескіз, зробив проект — зараз це окраса моїх шести соток. І фонтан є, і рибки плавають.
На фото: Для Сергія Ушлова тікання годинників — наче музика. Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.
