Журналіст від Бога і з душею поета

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

Чесно кажучи, ніяк не можу собі уявити Святослава 70–літнім. При всій серйозності покладених на нього обов’язків було у цьому чоловікові щось запальне, нерозважливо-юнацьке, а може й дитяче. І цього не можна було заховати ні за великими окулярами у товстій оправі, ні за ціпком, яким він змушений був послуговуватись в останні роки життя. Ну бо кому ще спало б на думку в таку солідну установу, як редакція (у приміщенні обкому, а згодом — університету), привести бездомного пса на ім’я Сєнька, аби продемонструвати, як він навчився характерно реагувати на слово «міліція».

Втім, Сєнька, який отримав своє ім’я від Васильовича, після знайомства з ним уже не був бездомним, бо з нетерпінням очікував, коли той по дорозі на обід зайде в гастроном і купить йому найдешевшої, та все одно смачнющої з його рук ковбаски.

А як він тішився, коли життя підкидало йому нову цікаву тему! Він самозречено любив свою каторжну професію і людей, які здебільшого платили йому взаємністю. А ще дуже любив своє рідне село Коршів Луцького району, де народився і де заповів себе поховати поряд із мамою.

У всякої людини, а у Святослава це 1946 — 2006, оте тире між двома найголовнішими датами — наче життєва дорога, у кожного своя, неповторна і за довжиною, і за наповненістю. І хоч Господь уділив йому недовгого віку, та якого ж щедрого на мандрівки, зустрічі, відкриття…

Журналістські дороги кликали мене за близькими і далекими адресами, знайомили з людьми невідомими і знаменитими. По-різному проходили зустрічі з героями майбутніх публікацій у відрядженнях. У розмові з одними свого слова не можна вставити, з інших — мовчазних чи насторожених — слова не можна витягнути. А матеріал писати треба.

Визначення «журналіст від Бога» — це без перебільшення про Святослава Крещука, бо в цьому невисокому на зріст чоловікові дивовижно поєднувалися великий талант і безмежна любов до журналістики, тонке чуття слова і «нюх» на цікаву тему, неординарних героїв. У своєму матеріалі «У рідній хаті президента» Святослав Васильович зізнається: «Журналістські дороги кликали мене за близькими і далекими адресами, знайомили з людьми невідомими і знаменитими. По-різному проходили зустрічі з героями майбутніх публікацій у відрядженнях. У розмові з одними свого слова не можна вставити, з інших — мовчазних чи насторожених — слова не можна витягнути. А матеріал писати треба. Без цікавих подробиць, деталей — мука вродити щось на папері. І тут у багатьох випадках я покладав надію на неофіційну частину відряджень…

Журналістська доля подарувала мені незабутні знайомства за чаркою з генералами й академіками, іменитими політиками і простими сільськими дядьками, народними цілителями і цікавими людьми рідкісних професій. Були такі оказії при пізній вечірній зорі на березі Стиру, на острові посеред Світязя, на далекому лісовому кордоні, біля гейзерів і кучугур Камчатки, в радіаційній зоні Чорнобиля…»

Те відрядження у Чорнобиль стало фатальним у його долі. Повернувшись, він із посмішкою розповідав, як перевдягався у форму полковника, щоб потрапити у заборонену зону (ту форму десь роздобув для нього друг, тодішній начальник пожежної охорони Волинської області полковник Василь Янченко), як, намагаючись із вертольота сфотографувати жерло реактора, «посіяв» над ним свої окуляри. Але коли б то була найбільша втрата! Через рік він відчув серйозні проблеми зі здоров’ям. Почали відмовляти ноги й довелося взяти до рук ціпок. Людині, яка все життя перебувала у русі, це було дуже нелегко, адже медична комісія визнала його інвалідом II групи. А доки дозволяло здоров’я, Святослав Крещук здійснив кілька водних експедицій — веслярських на човні та піших по берегах річок Стир, Луга, Чорногузка, озерами Волині, за першої ж нагоди полетів на Камчатку. Він ніколи не цурався відряджень чи то закордонних, чи по Україні, чи в поліську глибинку. Враження від них виливалися як у ґрунтовні публікації, так і у короткі яскраві інформації для рубрики «Доброго дня вам, люди!», яка за багато літ стала своєрідним брендом газети «Волинь-нова».

На циклах його репортажів «За ліричними адресами», «З Єсенінських місць», «З подорожей по Камчатці» та багатьох інших можна вчитися журналістської майстерності.

Дотепер колеги кажуть про Славу: «Мав душу поета». Але він був справжнім поетом, дарма що його віршований доробок умістився на кільканадцяти сторінках самвидавівської збірки «Роси безсонних ночей», яку він видрукував 2003 року, додавши до неї епіграф із власних відчуттів: «Немає нічого солодшого, ніж незаймана ранкова роса і вечірня втома прожитого дня». Є в цій збірочці й ось таке безхитрісне зізнання:

Десь згубив я душу тут поета —

І вона злетіла в неба синь,

Бо дорогу перейшла газета —

Рідна і близька мені «Волинь».

З нею я ділю свята і будні,

З нею щастя все своє ділю.

Ми з «Волинню» завжди є і будем.

Як тебе, газето, я тебе люблю!

На жаль, така жорстока правда життя: робота в газеті залишає дуже мало часу для поезії, літературної творчості.

Проте він знаходив час для проведення благодійних акцій — таких, як «Візок для інваліда», «Автобус надії». Тамуючи власний біль, Святослав був чутливим до болю інших.

Він пішов із життя 17 лютого 2006 року, так і не дочекавшись весни, золотої осені й свого 60-літнього ювілею й омріяних онуків, не здійснивши багатьох творчих задумів. Зосталася лиш добра пам’ять рідних, колег і читачів.

 

«Тільки інша вже райдуга обніматиме нас...»

З поезій Святослава Крещука

Чорногузці

Пам'ятаю маму в синій блузці:

На плечах — важке рядно шмаття.

Праці бруд несли ми Чорногузці,

Щоб вона нам випрала життя.

Річка це завжди робила чесно,

Спрагло цілувала батьків піт.

Чорногузко, мати моя хресна,

На тобі зійшовсь мій білий світ.

 

Собачі очі

Так ніхто на мене не дивився.

Найвірніші — то собачі очі.

А тому у нього я влюбився —

В невеличкий цей клубочок клоччя.

 

Ох, ти Сєнька, розкудлатий Сєнька!

Моя радість, щастя моє всеньке.

 

Райдуга над Світязем

Сині хвилі втомилися

Нас гойдати в човні.

Ми неждано так стрілися,

Все було наче в сні.

І над Світязем райдуга

Небо й нас обняла,

А любов жаром-правдою

Губи нам обпекла.

Засвітилися росами

Наших душ береги,

І лягали покосами

Трави щему й журби.

Щось у них там згубили ми,

Щось у них там знайшли.

Розставались щасливими,

Тим, що разом були.

Ще повернемось радо ми

На той берег не раз,

Тільки інша вже райдуга

Обніматиме нас.

 

Три жінки, яких я люблю

Ти пробач мені, Галю,

Може трохи спечалю.

Ти у тому не винна,

Що для мене дружина.

Що візьмеш з тих поетів?

Та для мене ти — третя.

 

Ти пробач мені, доню,

За мою сиву скроню.

Я у тебе не вартий,

Щоб стояти на варті.

Пошукай собі друга,

Бо для мене ти — друга.

 

Мені вибачте, мамо,

Що не завжди я з вами.

Не такий я, як треба

Щоб схилити вам небо.

Все в житті перевершу,

Бо для мене Ви — перша.

 

Сміялось небо...

Я пам'ятаю гай той — молодий, зелений,

І лоскотала душу млосна днина.

Ти, ніби Мавка, вибігла до мене —

Я впав перед тим лісом на коліна.

Сміялось небо — розступились хмари,

На цьому світі залишились вдвох.

В зім'ятої трави просив покари —

Були між нами лиш Любов і Бог.

 

Волинь

Хто не був на квітучій Волині,

Хто не чув її ніжних пісень,

Не ходив по зеленій тканині

Біля Стиру у сонячний день?..

Хто не чув, як шепочуться трави

У поліських лісах золотих,

Як берези шумлять кучеряві,

І кохані сміються до них?..

Коршів, Луцьк... Рідні вулиці милі,

Я з дитинства так вас полюбив!

І тепер розлюбити не в силі.

Синь озер, щебетання гаїв,

В полі пісню дзвінку тракториста

І дзеркальну річкову красу,

І садів яблуневих намиста —

Я у серці своєму несу.