«Не хочу, щоб квітка мого народу загубилась безслідно на лузі Божім...»

Ольга ВОЛКОВА

 

«І Миклухо-Маклай учив тубільців української»

— Недавно у Варшаві відбулася презентація мого роману «Діти Яфета» про В’ячеслава Липинського. Роман вийшов тут польською мовою у перекладі Тадея Карабовича і Ельжбети Олендер–Дмовської. Виступаючи на презентації, професор Томаш Стриєк несподівано зазначив: «Ми втратили для Польщі цю постать…»

І не було у вислові поважного професора чогось «крамольного» стосовно люду по той чи інший бік Бугу. Варшавська газета «Наше слово» детальніше передала його аргументацію: «Тому ми в Польщі повинні визнати його також як польську історичну постать… У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах».

Коли з різних причин досі незнане ім’я повертається сучаснику в тій чи іншій країні – то це гідна справа. Але ж… Ім’я В’ячеслава Липинського знане і шановане в Україні, а скільки імен малознаних, розгублених на крутих віражах нашої історії, забутих чи напівзабутих, лукаво трактованих чи й просто нахабно і безцеремонно відібраних у нас?

 

Поза увагою лишаються багато постатей, багато українських інтелектуалів, які внесли помітний вклад у світову скарбницю. У нас частіше згадують українців, які розбудовували російську імперію.

 

— Про які імена йдеться передусім? В які історичні періоди? І які, так би мовити, «критерії» відбору?

— Ось читаємо у «Вікіпедії»: «Василий Капнист – русский поэт и драматург, общественный деятель». А насправді про це й оповідається в моїй новелі «Табакерка Василя Капниста». Він вів перемовини з прусським канцлером про від’єднання козацької України від російської імперії та повернення споконвічних прав і вольностей.

Історичні періоди різні, від доньки Ярослава Мудрого, дружини норвезького короля Гарольда Сігурдсона, королеви Норвегії («Мамо, вийди заміж за короля») до практично сучасника Романа Гнатишина, генерал–губернатора Канади («Непосильна загадка Рамона»)…

Щодо «критеріїв»… Автор, гадаю, має насамперш захопитися героєм, його неординарним життєвим шляхом, позицією.

— Але ж інколи ви пишете про відомих, навіть добре відомих людей…

— Це правда. Прикладом може служити останній мій роман, що вийшов цьогоріч у видавництві «Ярославів Вал» — «Запізніле кохання Миклухо–Маклая». Зі шкільної парти відомо всім, що це — «русский путешественник и ученый». Насправді він не забував своїх українських коренів, з його предка Гоголь створив образ Тараса Бульби. Батька його, хворого на сухоти, з роботи звільнили тільки тому, що сто п’ятдесят рублів послав Тарасу Шевченку на заслання, мати й брати багато літ прожили на Великій Волині у Малині, а сам Микола Миколайович, як приїжджав до матері, то досліджував звичаї люду тутешнього, записував пісні й легенди. Мати його тут, у Малині, і похована. А все, що вдалося зробити Миклухо–Маклаю, то не завдяки імперії, а всупереч їй…

— Тоді де ви берете матеріали, звідки фактаж такий можна черпати, аби висловлювати подібні твердження?

— Письменник, який взявся за історичну тематику, має грунтувати твір на достовірних фактах. Автор цього роману висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо–Маклай, досі ніде в світі ще не друкованого, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Volkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково–дослідному інститутові у Порт–Морсбі Папуа — Нової Гвінеї, всім, хто відгукнувся, а особливо колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.

Колись Павло Загребельний казав: щоби написати один історичний роман, потрібно перечитати цілісіньку бібліотеку. Той, хто займався історичною проблематикою, слова Загребельного сприйме зовсім не за жарт. Щоб написати роман «Вибух в пустелі», який визнаний «Кращою книгою України» в номінації прози за минулий рік, довелося чимало попрацювати з фахівцями, особливо тими, що володіють англійською мовою. Адже про Георгія Кістяківського, співтворця атомної бомби, зовсім мало матеріалів у нас, а тим паче, скажімо, в російських джерелах. Потрібно було віднайти публікації в англомовній пресі, документи, листи. Але це вдячна праця, від якої не відтягти за вуха.

Роман «Перстень Ганни Барвінок» був би немислимий без вивчення багатющого епістолярію в Держархіві України, рукописному відділі бібліотеки імені Стефаника, музеєві Михайла Коцюбинського в Чернігові, джерел бібліотеки імені Вернадського… З тих листів, небагатьма науковцями читаних чи й зовсім досі не читаних, постає образ видатної письменниці, подвижниці, яка попри неймовірні життєві труднощі та перепони, пронесла крізь життя велике кохання.

У романі «Борозна у чужому полі» використані ніде досі не друковані листи Сергія Тимошенка до Євгена Маланюка, Маланюка до Тимошенка, матеріали, не публіковані в Україні, Олександра Сергійовича Тимошенка, головного архітектора Вашингтонського метро та будівничого низки хмарочосів у Нью–Йорку, про модерні течії в нашій архітектурі. Прислужилася у написанні цього роману поміч матеріалами наших земляків, студентів Стенфордського університету, нашої знаної землячки, працівниці Української Вільної Академії наук у Нью–Йорку Тамари Скрипки. До слова, про діяльність міністра шляхів УНР, згодом посла і сенатора польського сейму Сергія Тимошенка багатющий матеріал є і в нашому Волинському обласному архіві.

«Не комп’ютер ворог літературі, а лінь людська»

— Ви зосередилися на книгах, на історичній тематиці. Та все частіше лунають голоси, що паперова книга як класичне джерело інформації занепадає, її витісняє і небавом зовсім витіснить «цифра»…

— Ці перестрахи безпідставні. Писали колись на берестяній корі, на папірусах, на телячій шкурі, зараз мільйони гектарів лісів щороку іде на виготовлення паперу. Настала ера нового інформаційного носія – і в цьому нема біди. Не цифра ворог літературі, а лінь людська. Просто менше тепер читають, куди легше лежати собі на дивані і переглядати якийсь серіал…

А ще в нас зовсім занедбана культура читання, пропагування книги. Мені випало на Вільнюському міжнародному ярмарку презентувати свій роман «Корона Юрія ІІ», в литовському перекладі «KARUNOS DEIMANTO PASLAPTIS» («Секрети королівського діаманта»). Ярмарок відкрила президент держави Даля Грибаускайте, прийшли мер Вільнюса, міністр культури і ще низка осіб верхнього керівного ешелону. І жодних металошукачів, як це бувало у нас на львівському форумі, я там не бачив. Та справа не в цьому. Закарбувалося в пам’яті, як приводили на ярмарок школярів. За день я бачив там усі вікові групи.

От і маємо наслідки. В Литві, державі з населенням удесятеро меншим за Україну, наклади книг практично не різняться.

— А чи не варто повернуті вами та іншими письменниками імена додавати у шкільні та вузівські програми?

— Слушне зауваження. Не можна сьогодні, при всій повазі до автора, виховувати молодь лише на образі Чіпки. Водночас поза увагою лишаються багато постатей, багато українських інтелектуалів, які внесли помітний вклад у світову скарбницю. У нас частіше згадують українців, які розбудовували російську імперію. Але ж, як наводжу приклад у згаданому романі «Діти Яфета», майже в один час в Австро–Угорщині прем’єром був галичанин граф Бадені, віце–спікером — Юліан Романчук, міністром охорони здоров’я — Горбачевський, генеральним прокурором — Ганущак, головним лікарем флоту — Ярослав Окуневський. А Іванові Пулюю пропонували портфель міністра освіти, але він відмовився, зосередившись натомість разом із Пантелеймоном Кулішем на перекладі Святого Письма. Гімн «Ще не вмерла Україна» вперше прозвучав не на вулиці Грушевського у Верховній Раді, а у… віденському парламенті: так протестували депутати проти утисків українців. А коли в Івана Пулюя Конрад Рентген «позичив» Х–промені, несправедливо звані рентгенівськими, то Альберт Ейнштейн, давній приятель Пулюя, йому писав: «Хто ви такі, русини? Яка культура, які акції? А за Рентгеном – уся Європа».

Тому, гадаю, не повинен зтертися з пам’яті Агапій Гончаренко («Вишне моя, емігрантко»), який першим на Алясці почав видавати газети і книги українською і російською мовами, як і Георгій Гамов («З пракоренів Запорізької Січі»), учасник розробки першої атомної бомби, в якого тричі перехоплювали Нобелівську премію, Жорж Шарпак, насправді Георгій Харпак, лауреат Нобеля, уродженець Дубровиці, родинний дім якого тільки недавно знесли (і таке буває), забуті українські, цілком легітимні наші королі Юрій І і Юрій ІІ, яких вперто величають з рудиментної пам’яті лише князями, і на могилі яких у Володимирі й зараз гребуться кури («Корона Юрія ІІ»), луцький князь Ростислав Михайлович, сват мало не всіх монархів Європи та його донька Кунігунда, перша поетеса Європи (роман «Завойовник Європи»), і також із Великої Волині Михайло Чайковський, генерал–лейтенант турецької армії і кум російського імператора Олександра ІІ, автор першого в світі роману про Івана Виговського та популярніших навіть за твори Сенкевича «Повістей козацьких»…

Незабутні слова митрополита Іларіона: «Кожен народ – то квітка на лузі Божім цвітучім». Наш люд чимало зробив для поступу світової цивілізації і квітка його не має загубитись безслідно на цьому розкішному Лузі…