Хлопець із Володимира так зіграв на бандурі, що американці заплакали

На шоу «Україна має таланти» у 2009 році наш земляк із Володимира-Волинського пройшов у фінал. Глядачі не могли визначитися, кого обрати – художницю-новаторку Ксенію Симонову, що малює піском на склі, чи незвичайного бандуриста, що грає Стінга та іншу сучасну музику на народному інструменті, і робить це так майстерно, аж мурашки по тілу...

Лариса ЗАНЮК

УЧИТЕЛІ ВСЕЛИЛИ ЛЮБОВ І НАВЧИЛИ НЕ СХОДИТИ З ДИСТАНЦІЇ

Ми вболівали за нього, і не лише тому, що волинянин, а тому, що серцем відчували душу його бандури.

— З того часу багато чого змінилося, — розповідає Валентин. — І досвід, отриманий на талант-шоу, можна порівняти лише з багатогодинною працею, завдяки якій і досягнув такого рівня. Спонсорів не мав, бо хотів робити своє, а не диктоване кимось. Батьки — звичайні люди, тому торувати дорогу на сцену довелося без чиїхось вкладень.

Але були у нього такі вчителі, що навчили не сходити з дистанції, а найперше – вселили любов до бандури. Це — викладачка Волинського училища культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського Лариса Рихлюк та перша вчителька з музичної школи Надія Бабік. (Надія Михайлівна співала в архієрейському хорі й молилася за свого здібного учня. Ці молитви таки спрацювали, каже Валентин, бо оточений у житті людьми, які надихають).

Тепер Валентин Лисенко багато подорожує, пише власні твори, виконує класику та сучасні композиції, а ще – виготовляє бандури на замовлення, за власною методою за короткий час навчає учнів грі на чарівному інструменті...

А нещодавно повернувся із фестивалю «Дні України в США», що відбувся в Сіетлі у штаті Вашингтон. Ми підхопили його з валізами просто із автостанції, коли проїжджав через Луцьк по дорозі у Володимир. У редакційній фіолетовій студії розмовляли про мистецтво творити своє, не схоже на інше (творчу впертість чи вперту творчість?), про той важливий посил, що хоче донести Валентин Лисенко до слухача: і на народних інструментах можна грати якісну сучасну музику.

Ми підхопили його з валізами просто із автостанції, коли проїжджав через Луцьк по дорозі у Володимир.

У Сіетлі за два тижні він не відчув себе на чужині. Там, у п'ятій за чисельністю українській діаспорі, гарно розмовляють рідною мовою, ліплять вареники та варять борщі, але... живуть набагато успішніше.

– Неначе побував в Україні майбутнього, — жартує Валентин, і на питання, чи не хотів там залишитися, відповідає банально, але чесно: — Я патріот, тому повернувся, хоча пропозицій співпрацювати отримав чимало.

ТІЛЬКИ ТОРКНУВСЯ СТРУН — І… ЗАКОХАВСЯ

— Валентине, ти щойно з творчої подорожі. Розповідай, що побачив, що показав за кордоном?

— На фестиваль у Сполучені Штати мене запросили почесний консул у місті Сіетлі Валерій Голобородько, україно–американський композитор Олег Майовський та громада українців у штаті Вашингтон. І ми об'єдналися у молитві за мир в Україні.

— Знаю, що їздив не один. Хто ще був дипломатом у Штатах?

— Мав почесну нагоду представити Батьківщину разом зі співачкою Тонею Матвієнко, ведучим Дмитром Хоркіним, переможцем «Голосу країни» Антоном Копитіним. У місті Белав'ю, де розташована корпорація «Майкрософт» та завод боїнгів, на цей фестиваль прийшло близько 12 тисяч людей.

Це було приголомшливо! Я познайомився із українським ілюзіоністом Євгеном Вороніним, котрий у Сіетлі заснував театр–вар'єте, що збирає аншлаги. Було дуже приємно бачити українців, котрі здобули велике визнання і мають зірковий успіх за кордоном. Отже, не всі там працюють чорноробочими.

— Як вважаєш, в Україні він міг розвинутися до такого рівня?

— Думаю, ним би захоплювалися, але в Америці співмірні оцінка й оплата.

— А як оцінили тебе у Сполучених Штатах, чи зрозуміли твою бандуру?

— Я ніколи не думав, що у США так можуть її любити! Там більше відомі наші шаровари, вишиванки, а моїм меседжем було: Україна має чим дивувати світ.

– І ти здивував!

— Звісно! За тим і їздив. З Тонею Матвієнко ми подали українську пісню і музику в сучасному звучанні. З Антоном Копитіним виконали «Два кольори». Я бачив, як люди, зачувши звуки бандури, плакали й не соромилися. Бо це дивовижний інструмент. Вони згадали всі стежки, якими ходили по своїй рідній землі, батьківську хату, дитинство. Підходили до мене, дякували і казали, що й тут залишаються українцями. Один чоловік сказав, що мріє, аби його дитина грала на бандурі. Так в Америці у мене з’явилася учениця Евелін. Я вчився грати на бандурі 20 років: у музичній школі, училищі, консерваторії, а тепер розробив таку методу, завдяки якій діти опановують ази гри за півроку.

Бандура має чудодійний вплив на мозок, тільки проведеш пальцями по її струнах, як вже потрапляєш в інший вимір. І в цьому є щось сакральне.

Маю навіть дорослих учнів, бізнесменів, які, граючи на бандурі, просто релаксують. Бандура має чудодійний вплив на мозок, тільки проведеш пальцями по її струнах, як вже потрапляєш в інший вимір. І в цьому є щось сакральне.

— А як ти вибрав бандуру?

— На півночі Росії, де я народився, були лише балалайки, домри та гітари. А в 1989 ми приїхали у Володимир–Волинський. Батьки завели мене у музичну школу, де я просто доторкнувся до струн бандури і…закохався. Вібрація її струн і моєї душі зливаються. Ніколи не примушував себе грати. Я це просто люблю. Хоч мама моя диригент і хотіла, щоб я співав. Коли навчався у консерваторії, було бажання покинути професію, бо не розумів, як зможу заробити бандурою собі на життя. Скажи комусь, що бандурист — виникає стереотип старого вусатого діда в опущеній шапці, який співає сумні пісні. Мені не хотілося такого. Я думав, як зробити, щоб бандура викликала захоплення. Після того, як мене побачили на прямих ефірах талант–шоу, життя змінилося. Надходили цікаві пропозиції.

— Тебе просто побачили, а у провінції цього б ніколи не сталося…

— Важлива навіть не перемога, а той шлях, який я пройшов. Цієї миті я чекав усе життя. Але це не на тарілочці. За цей успіх заплачена велика ціна. Я займався по 3—5 годин щодня, поки кількість стала якістю.

— Коли повернешся у Київ, над чим працюватимеш?

— Випустив свій дебютний альбом, тому працюю над наступним, де буде сучасна музика у тандемі із саксофоном, співом, будуть авторські композиції та відомі хіти. Динамічна, драйвова музика, яку можна слухати в дорозі. Музикант має бути бізнесменом, щоб на його таланті не заробляли інші.

«МИ ВЖЕ НЕ БУДЕМО ТАКІ, ЯК УЧОРА»

— Валентине, після поїздок за кордон люди завжди по–іншому відчувають проблеми Батьківщини. Що зрозумів, повертаючись із США?

— Україна — молода держава і тільки розвивається. В Америці легко відкрити свій бізнес і одразу його закрити. Там платиш податок тоді, коли отримуєш прибуток — країна можливостей, де кожен може себе реалізувати, але там не проходять речі протизаконні.

— Як запозичити таке нам?

— Мойсей 40 років вів народ через єгипетську пустелю. Він же міг цей шлях пройти за рік, але час був потрібен для того, щоб покоління з рабською свідомістю вимерло. Так і у нас — покоління зі старим радянським менталітетом має відійти в минуле, а нове, вільне — прийти до влади. Думаю, тоді буде все по–іншому.

— Шкода лишень, що те нове мислення помирає зараз на війні… Чи не доведеться чекати ще символічних 40 років, щоб відбулися зміни?

— За все треба платити. І ми платимо. Ми вже не будемо такі, як учора.

Ось такий він — сучасний бандурист Валентин Лисенко. Відкритий для спілкування і більше реаліст, ніж романтик. А його музика — потрясіння. Приємна хвороба, якої не хочеш позбутися. Валентин грає дивовижне «Я піду в далекі гори…», а я миттєво потрапляю на високу полонину без надмірних зусиль — що то сила музичної зброї!

Його чули у Києві, США, Казахстані, Єревані і т. п., дипломний концерт давав у Рівному та в рідному Володимирі… Хочеться чути його в Луцьку. А вам?

Відео з його мелодіями можете подивитися й послухати просто зараз на сайті volyn.com.ua. Цю мелодію створив талановитий бандурист ексклюзивно для «Волині–нової» просто у нашій студії.