Забужко: за фільм «Століття Якова» українці заплатили кров’ю

Про це Оксана Забужко написала у колонці для «Радіо «Свобода». Вона нагадує, що ще донедавна український телеефір був наповнений майже винятково російським продуктом. І продовжує:

«Тож, коли сьогодні ті самі «плюси» екранізують сучасний (ах!) український (та ну?!) роман (о Боже!), і ми всі навзаводи сперечаємося, гейби білі люди у своїй країні, наскільки там сценарист спаплюжив літературну основу, а ті, хто вже виріс на дієті з серіалів «слава-русскім-бандітам-мєнтам-і-чєкістам», втирають сльозу, вперше побачивши «мило», де українців НЕ показано дебілами, й біжать шукати роман Володимира Лиса «на Пєтровку» (тобто це люди, які востаннє книжки купували ще в 1990-і!), – давайте не забувати: цю, здавалось би, просту й банальну в кожному вільному суспільстві втіху – кров’ю куплено. Оплачено, в прямому сенсі, людськими життями. Оце, поки що, стільки ми для себе на «внутрішньому фронті» за два роки, ціною всіх жертв, – ВІДВОЮВАЛИ...

Щоб і за цим разом, з третьої спроби, наше, щойно намічене, відродження знову, крий Боже, не окошилось на тому самому (а більше трьох спроб навіть олімпійські боги, не забуваймо, не дають!), – мусимо воювати за кожну наступну п’ядь свого внутрішнього простору. І ВЕСЬ ЧАС, збільшуючи натиск, – всім миром вимагати більшого.

Це мало, так. Це жахливо, жалюгідно, до скреготу зубного мало. Це ще й зоддалеки не наближається до того, що були відвоювали (ненадовго!) у Москви наші предки за 1918–1920 роки (ціле десятиліття «петлюрівського» «Розстріляного Відродження»!), ані навіть до так званої «хрущовської відлиги», або ж «Задушеного Відродження» кінця 1950–60-х років, що її нам теж не Хрущов «подарував» – а таки ж «бандерівці» вогнем і мечем, у тому числі й підриваючи ГУЛАГ, у Кремля вирвали... Алгоритм тут завжди незмінний: як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія щоразу після того була змушена нас «замиряти», даючи нам на якийсь час «попуск» – пісень своїх, там, поспівати, кіном–театром побавитися, словом, відчути себе на часинку культурною нацією... Нині, зі скрипом і натугою, заноситься на дещо подібне: «неформат» починають потрошку «допускати до народу» – до тих дядьків, які повертаються з фронту і яких краще наразі не дратувати, глумлячись із них з екрана в живі очі «хохлотролінґом», бо вони вже довели, що чудово знають, «хто вони», і трапляти їм під гарячу руч не варто...

Так що «свій» серіал, хай і вкинутий в ефір, крізь зуби, «одним плювком за один вечір», – це, можна вважати, перша ластівка загорьованої, уже втретє за століття, потом і кров’ю, «нової відлиги»: вітайте!

І будьте пильні...

Щоб і за цим разом, з третьої спроби, наше, щойно намічене, відродження знову, крий Боже, не окошилось на тому самому (а більше трьох спроб навіть олімпійські боги, не забуваймо, не дають!), – мусимо воювати за кожну наступну п’ядь свого внутрішнього простору. І ВЕСЬ ЧАС, збільшуючи натиск, – всім миром вимагати більшого».