«Ми підемо співати, навіть якби нас прив’язали» (відео)

Сергій НАУМУК

«У човні дівчина пісню заводить, а козак чує — серденько мре»

У селі зранку метушня. Центральною вулицею проходять святково одягнені мешканці, біля Будинку культури стоять вбрані у старовинний cтрій учасники фестивалю, поспішає кудись сільський голова Микола Ясюк. Власне, це за його ініціативою та за підтримки районної влади відбувається захід.

Дійство розпочалося далеко за селом в урочищі Приборове. До лісової галявини з’їжджаються автобуси з учасниками «Поліського водограю». Усього зголосилося приїхати 13 гуртів із Маневиччини та один із Любешова. Народний аматорський фольклорний колектив «Гуляночка» Троянівського будинку культури буде плисти Стоходом. Разом із його учасниками та веслярами я йду до човнів...

Усього зголосилося приїхати 13 гуртів із Маневиччини та один із Любешова.

Чекаємо, коли дадуть сигнал. На березі зібралося понад дві сотні людей. Троянівці зізнаються: не сподівалися, що стільки народу захоче їх послухати. Поки виступає Микола Ясюк, жінки з «Гуляночки» трохи хвилюються, але сиплють жартами, як з мішка.

— Господи, скільки людей зібралося. Хоч би по 50 грамів випили, щоб не було мандражу, — каже одна.

— Андрійовича ніхто не слухає, всі сюди голови повернули, — докидає інша.

— Ждуть, чи хто з нас впаде, — сміються жінки.

— А давайте перекинемо одного човна для ажіотажу, — я теж вставляю свої п’ять копійок.

— Давайте вашого! — регочуть троянівці.

— Весляр не хоче, — обороняюся і кажу до Галини Добринської, яка сидить у нашому човні: — Вам на голову якась комаха сіла.

— Вош! — одразу знаходиться на дотеп її сусідка по лавці Наталія Сачук.

— Черепаха сіла! — не здається пані Галина.

— Щоб хоч не зурочили, — тривожаться жінки.

— Дівчата, тримайте дулі! — регочуть самі з себе.

— Складіть три пальці, ніби хреститися. Казала матушка, що тоді ніхто не зурочить, — радить жінка з іншого човна.

Тим часом дають сигнал починати свято. Веслярі впираються у дно чотириметровими жердинами і дерев’яні човни поволі рушають вперед.

— Молода дівчино, садовая

вишня.

Ой, чом ти до мене звечора

не вийшла? —

через хвилювання перший куплет звучить ще невпевнено.

— Звечора не вийшла — боюся

морозу.

Я під твої ніжки шапочку

підложу, —

вже гучно й лунко розлягається над плавнями давня пісня, записана у Троянівці.

Увага всіх присутніх прикута до виконавців. Підпливаємо ближче. Артисти та глядачі махають один одному руками. Берег ховається за поворотом. За човнами йдуть байдарки. Адже метою фестивалю, окрім популяризації власне пісенної культури, є ще й промоція можливостей зеленого туризму, зокрема маршруту «Мандрівка Поліссям, де Стохід і пісня».

Не знаю, що відчували люди на березі, але єдиний глядач на човнах — я — був просто заворожений. Не передам словами ту атмосферу: стохідські плавні, човни, жінки у давньому вбранні, автентичні поліські пісні.

Тим часом глядачів тішить піснями фольклорний ансамбль «Перевесло» Будинку культури села Кукли. Його учасники виїхали возами.

Не знаю, що відчували люди на березі, але єдиний глядач на човнах — я — був просто заворожений. Не передам словами ту атмосферу: стохідські плавні, човни, жінки у давньому вбранні, автентичні поліські пісні.

Заплив закінчився біля Красних мостів. У цьому урочищі місцеві умільці на чолі з сільським головою кілька років тому спорудили три мости через рукави Стоходу та ще й пофарбували їх у червоний колір. На кожному зроблена своєрідна кишеня, де можна зручно постояти і не заважати руху. На одному з них гостей зустрічає колектив «Маневицька сотня». Людей зібралося чимало, тож здавалося, що міст аж хитався.

— Як набігаєшся: то корову погодувати, то свиню. А тоді на репетицію. Поки прийшла додому, то згоріла або каструля, або відро із свинячою картоплею. Так і живемо, — розповідає учасниця «Гуляночки» Ніна Сопронюк.

— Пісня — це наша душа. Усі рідні вже знають, що упину нам нема. Ми підемо співати, навіть якби нас прив’язали, — додає її колега Галина Добринська.

Невдовзі всі розсідаються по автобусах і рушають у село.

 

Танцювали, аж сцена вгиналася

Найперше учасники фестивалю відвідали місцевий Свято–Різдва–Богородиці храм.

Наприкінці 1980–х років церква згоріла, але її відбудували на кшталт старої. Хоча місцеві жителі й казали, що новий храм трохи менший. Проте під час будівництва було дотримано всіх давніх технологічних прийомів: храм покритий цинковою бляхою, на стінах — дерев’яна шалівка, жодного тобі пластику чи золотих куполів. І тепер нова споруда не контрастує зі стародавньою дзвінницею 1772 року.

Настоятель храму отець Георгій благословляє учасників фестивалю та гостей. Навколо розливається передзвін. Під самим дахом старенької дзвінниці сидять троє хлопчаків. Костянтин Ковалюк вже п’ять років прислуговує у церкві і тепер найкраще вміє дзвонити. Його брату Іларіону та Павлу Зінькевичу це мистецтво ще не зовсім підвладне.

Від церковного подвір’я колективи, що прибули на «Поліський водограй», вирушають до Будинку фольклору та обрядових подій (у Троянівці і такий є), де й відбудеться заключна частина.

— Маруся, раз-два-три калина,

Чорнявая дівчина

В саду ягоди брала, —

виводить вулицею колектив із Куклів. Жінки у білих квітчастих хустках і спідницях зі стрічками. Чоловіки у кремових штанях та чорних шкіряних куртках.

Біля Будинку обрядів вже чимало люду. Тут триває виїзна торгівля, хлопці катають охочих байдаркою. Поруч — новесенька сцена, споруджена спеціально для фестивалю. Перед нею чимала площадка з дерев’яних брусів. Навколо сидіння. Вся територія також огороджена.

— Це мій брат Рома! — якась жінка махає рукою солісту, котрий розпочинає програму.

Потім на сцену виходить сільський голова Микола Ясюк. Він каже, що на організацію свята витратили 20 тисяч гривень з районного бюджету та 10 тисяч — із сільського. Проте вкладено чимало й спонсорських коштів та праці сільських ентузіастів. Він дякує усім, хто долучився до організації і підготовки свята. Хвилиною мовчання вшановують уродженця Троянівки, айдарівця Сергія Климчука, який загинув на війні.

Затим Микола Ясюк виконує власну пісню «Троянівка рідна». Люди аплодують, частина стоячи. Слово беруть голова Маневицької райдержадміністрації Андрій Линдюк та голова Маневицької районної ради Анатолій Мельник. Після виступів чиновників на сцену виходить народний аматорський фольклорний ансамбль «Живиця» Любешівського районного будинку культури. Жартівливі пісні до душі глядачам. Вони плескають у долоні, а підлога на сцені аж вгинається під парами, що пританцьовують.

Після виступу фольклорного колективу Цмінівського будинку культури на сцену виходить одна з його учасниць Надія Шкода. Вона горда з того, що і її син — Олександр Шкода — виступав на сцені. Щоправда, у складі троянівської «Гуляночки», адже він живе у цьому селі. Жінка дякувала всім за те, що «стільки років терпіли мого сина».

Колективи виступають один за одним. Біля ставка продають солодощі, ковбаси, інші продукти. Найбільше купують каву.

— А у вас є слИвки, щоб в каву долити (мала увазі «вершки». — Авт.)? — запитує дівчина.

— У нас тільки сині, — жартує чоловік у військовій формі.

Тим часом ведуча запрошує на сцену фольклорний колектив «Зеленички».

— Подивіться, які вони зелені, — ведуча показує на жінок у зелених хустинах.

Після виступу вони спускаються зі сцени. Кажуть, що приїхали з села Нова Руда, а називаються не «Зеленички», а «Черемшина».

Найстарша з цього колективу наспівує:

— Хоч уже я стара баба,

Та не хочу вмерти.

Прийшла смерть по мене —

А я на концерті!

Відеофільм зі свята: