У барі “Зоряний”, що на вулиці Привокзальній, Ігор Голіта, Денис Щасливий та Максим Міхеринський просиділи до півночі. Випили майже дві пляшки горілки...
ЗУСТРІЧ ІЗ НЕЗНАЙОМЦЕМ У барі “Зоряний”, що на вулиці Привокзальній, Ігор Голіта, Денис Щасливий та Максим Міхеринський просиділи до півночі. Випили майже дві пляшки горілки. Голова вже йшла обертом. Сидіти, певне, на одному місці набридло й Денис запропонував: — Пішли кудись пива вип’ємо й трохи розімнемося, бо вже одне місце затерпло. Ігор пропозицію підтримав, піднявся з-за стола. Максим продовжував сидіти. — Ти з нами не йдеш?— запитав Ігор. — Мені й тут подобається,— посміхнувся Максим. Голіта та Щасливий зайшли у бар “Калина”, що був неподалік. Сиділи там недовго, випили по пляшці пива. Додому не поспішали. Вирішили прогулятися проспектом Грушевського. Зупинились біля одного кіоску, купили цигарок. Стояли й розмовляли, ковтаючи дим. Осіння ніч тремтіла зорями. Вулиця була напівтемна й безлюдна. Більшість вікон давно погасла. Лучани спали. — Будемо, мабуть, розходитися по домівках,— сказав Денис. — Звичайно, — згодився Ігор. — Набродилися, досить. Раптом обидва почули чиїсь кроки. Озирнулися й побачили чоловіка. Він йшов вулицею, похитуючись. — Пізно додому повертається. Десь добре хильнув,— прошепотів Голіта. — Не десь, а в барі “Корчма”. Бачиш же, що звідти чимчикує,— пояснив Щасливий. Чоловік років під п’ятдесят, у чорній шкіряній куртці пройшов повз кіоск. Хлопці зиркнули один на одного й, нічого не кажучи, рушили за ним. Чоловік повернув у найближчий двір. Брів повільно, як і раніш. Голіта прискорив крок, догнав запізнілого перехожого й несподівано щосили вдарив його кулаком у голову. Незнайомець упав на асфальт. Голіта копнув ще ногою, потім сів зверху й почав обшукувати кишені. Незнайомець опору не чинив. Певне, вдарившись сильно головою в асфальт, лежав мовчки обличчям догори, але Денис, котрий підбіг, також вдарив його ногою. У перехожого Голіта нічого не знайшов. Щасливий намацав в одній кишені щось тверде. Це був мобільний телефон “Панасонік”. Швидко сховав, аби не помітив його друг по чарці. Грабіжникам здалося, що хтось до них йде. Кинулися навтікача. Забігли за житловий будинок. — Ти у кишенях сорочки того старого шукав?— запитав Денис. — Ні,— зізнався Ігор. — Тоді ходімо обшукаємо ще раз. — Гроші в ті кишені чоловіки найчастіше кладуть. Ігор і Денис визирнули з-за будинку. Скрізь було тихо. Побитий, як і раніш, лежав на землі. — Ніхто, певне, до нас не йшов. З переляку так здалося,— сказав Ігор. Грабіжники повернулися до побитого. В кишенях сорочки, крім якихось таблеток, також нічого не знайшли. Раптом грабіжники помітили, що до них біжить високий хлопець. Кинулися в різні боки. Це був охоронець підприємства “Скорпіон-Плюс” Михайло. Він проводив додому дівчину Наташу й помітив грабіжників біля чоловіка, що лежав на землі. Кинувся до них. Догнав Голіту. Почали битися. — Денисе, допоможи мені!— кричав Ігор. Денис був уже далеко й хоча чув крики друга, але не повернувся. Проте саме в цю мить йшов із бару “Зоряний” Максим Міхеринський. Почувши голос Голіти, прибіг на допомогу. Михайлу довелося битися уже з двома. Хоча грабіжники також не були слабосильні, він відбивався від них. — Що ти возишся? Ріж його!— закричав Голіта. Михайло злякався: один проти двох, а в них, виявляється, ще й ніж є. Побіг до під’їзду, де стояла дівчина. Міхеринський підставив хлопцеві ногу. Михайло впав, боляче вдарився головою, але одразу ж підхопився. Забіг у під’їзд. Почав стукати у квартири, щоб потелефонувати у “швидку допомогу” та міліцію. Ніхто о третій годині ночі йому не відчинив. Пощастило подзвонити від когось із сусідів Наташі. “Швидка допомога” завезла побитого чоловіка в лікарню о четвертій годині ранку. Там було встановлено діагноз: забій головного мозку. Терміново йому була зроблена операція, але чоловік, не приходячи до свідомості, помер. Ніяких документів у нього при собі не було. ЗЛОЧИНЦІВ РОЗШУКАЛИ ДОСИТЬ ШВИДКО Перед працівниками міліції постало два нелегких завдання: з’ясувати, хто такий потерпілий і розшукати грабіжників. Хто померлий — лучанин чи приїжджий, як його прізвище й де живе, дізнатися не вдалося. А в мертвого не запитаєш. Грабіжників розшукали досить швидко. Ігор Голіта виявився студентом четвертого курсу Луцького державного технічного університету, проживав на вулиці Гулака-Артемовського. Його спільник Денис Щасливий жив на вулиці Арцеулова. Батьки покинули сина і виїхали в Оренбург, а він залишився в Луцьку з дідом та бабусею й ще з деякими родичами. Потягу до навчання у Щасливого не було, тому й закінчив школу не денну, а вечірню. Ніде не працював. Вважав, що життя дуже легке. Гроші ж прагнув мати, бо у двадцять два роки тягнуло уже в бар. Тієї ночі, навіть не змовляючись, вирішили когось пограбувати. Натрапили на незнайомого чоловіка. Алкоголь майже завжди поєднується із жорстокістю. Людина твереза ніколи такого не зробить, на що здатний пияк. Алкоголь часто робить з людини двоногого звіра. Прикладів можна навести безліч. Наступного дня після вчинення злочину в Щасливого “заговорила” совість. Він зізнався Голіті, що взяв у невідомого мобільний телефон “Панасонік” і треба його негайно комусь продати, а гроші порівну поділити. Зробити цього не встигли, бо обидва були затримані. Під час допиту розповіли детально, як вчинили пограбування та били незнайомого чоловіка. — Після того, як Голіта вдарив чоловіка кулаком у голову, він уже йому лежачому завдав кілька ударів ногою в голову,— свідчить Щасливий. — Ігор вдарив лежачого три рази ногою,— не залишається в боргу Щасливий. Отож, два друга по чарці гризлися, як павуки в банці. Кожний хотів перекласти вину на іншого. Згодом, дещо оговтавшись, злочинці почали давати зовсім інші свідчення. — Я змушений був оговорити свого товариша, бо міліція під час допиту всіляко з мене знущалася,— стверджував Голіта.— Частина показів була мені продиктована. Я мусив з міліцією згодитись. Коли в міліції сказав, щоб привели адвоката, один із них витяг з шафи палицю із написом “Адвокат” й почав мені погрожувати. Я був змушений відмовитися від адвоката. Якби я й далі не погоджувався, почали б із мене знущатися. Справа в тому, що нині майже всі злочинці стверджують, що міліція їх змушує давати компрометуючі свідчення проти себе. Одного не кажуть, що змусило їх стати бандитами, грабіжниками, вбивцями. На жаль, знаходяться й такі, хто захищає злочинців. Про це, наприклад, свідчить й характеристика на Ігоря Голіту. “Голіта навчався на четвертому курсі машинобудівного факультету Луцького державного технічного університету. За час навчання зарекомендував себе як посередній студент. Скромний, врівноважений, користується повагою серед студентів. Претензій щодо поведінки у викладачів немає”. Характеристика на Дениса Щасливого, охоронця ТзОВ “Альфа-Волинь” настільки хвалебна, що його не до кримінальної відповідальності треба притягувати, а негайно нагороджувати орденом. Можливо, керівництво не розібралося, з ким має діло. Адже є люди, котрі, здавалося б, скромні й тихі, насправді ж у душі — скорпіони, здатні будь-якої миті без причини вжалити іншого. Кого? Не має значення. Головне, вжалити. Проте давно треба було б поставити питання, аби керівники підприємств та організацій відповідали за характеристики, які вони дають своїм підлеглим. Ігор Голіта та Денис Щасливий під час суду доводили, що вбивати незнайомого чоловіка не мали наміру, хотіли у п’яного лише забрати гроші. Судово-медична експертиза ствердила, що “причиною смерті стала черепно-мозкова травма. Вона могла виникнути в результаті падіння з висоти власного зросту з попередньо приданим прискоренням і ударом правої половини голови об зелену поверхню. Утворення черепно-мозкової травми в результаті ударів ногами в голову лежачому громадянинові малоймовірно”. Отож, виходячи з цього висновку, Луцький міський місцевий суд засудив Ігоря Голіту до шести років позбавлення волі, а Дениса Щасливого — до п’яти років. В обох конфісковано все належне їм майно. Народна мудрість говорить: пішли за вовною, а повернулися самі стриженими. Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
