- Церковний амвон занадто часто стає політичною трибуною тої чи іншої партії, - сказав владика Михаїл на своїй першій прес-конференції для волинських журналістів...
Як ми уже повідомляли, згідно з рішенням Священного Синоду УПЦ Київського патріархату від 14 травня 2004 року єпископом Луцьким і Волинським призначено преосвященнійшого Михаїла, який досі очолював Чернігівсько-Ніжинську єпархію. Офіційне представлення новопризначеного владики здійснив Патріарх Філарет під час святкування престольного свята у Свято-Троїцькому кафедральному соборі м. Луцька. Днями владика Михаїл зібрав на прес-конференцію журналістів засобів масової інформації обласного центру. Пропонуємо деякі відповіді владики Михаїла на запитання, поставлені автором цих рядків та колегами з інших видань.
—Ваше преосвященство, окрім духовної освіти, ви закінчили ще й Тернопільський педагогічний університет. Готували себе до педагогічної кар’єри? —Якоюсь мірою — так. Я вже говорив, що мій старший брат — священик. І ми з ним у Тернополі здійснювали проект створення духовного центру. Ми виходили з того, що храм — центральне місце, але не кінцеве. Мають бути ще братський корпус, сиротинець і елітна школа, щось на зразок колишніх кадетських корпусів чи інституту благородних дам закритого типу, де б діти отримували гуманітарну освіту, але з православним напрямком. Адже не секрет, що сьогодні далеко не всі батьки мають змогу приділити належну увагу своїм чадам і частенько їх “виховує” вулиця. Зовсім не обов’язково, щоб потім вони займали духовні чини, ставали священиками, головне — виховати їх добрими християнами. Для цього довелося здобути ще й світську освіту. —Церков нині в Україні більшає, а мораль падає. Чому? —Церковний амвон занадто часто стає політичною трибуною тої чи іншої партії. А душпастирі частіше відстоюють свою позицію в суперечках, ніж займаються своїми душпастирськими обов’язками. Як результат — страждає мораль, люди втрачають критерії віри, руйнується інститут сім’ї, з’являються численні закордонні течії, які пропагують чужу нам культуру, чужу віру. —Патріотизм і церква — чи сумісні ці поняття, а чи патріотизм — це прерогатива політики? —Гадаю, сама поява Київського патріархату є справою патріотичною. Патріотизм може бути і в церкві, і в політиків. Адже політики, зрештою, також є парафіянами церкви. Ми пропагуємо українську культуру утвердженням традицій, обрядодією, а це також справа патріотична. —Чи буде в Україні єдина помісна православна церква? —Я думаю, що питання про об’єднання православних церков в Україні незабаром буде вирішене, адже нема жодної різниці в канонах, обрядах, звичаях. Різниця лиш у тому, що Московський патріархат стоїть на імперських позиціях, а Київський — на державницьких. Патріарший престол має бути в Києві. Ми мусимо пройти цей шлях, шукаючи те, що нас об’єднує. —Ваше преосвященство, чи маєте ви намір зустрітися із владикою Ніфонтом, митрополитом Луцьким і Волинським УПЦ Московського патріархату? —Я готовий з ним зустрітися, щоб шукати розв’язання тих проблем, які нас об’єднують і хвилюють. А це співпраця в школах, подолання падіння суспільної моралі, таких негативних явищ, як наркоманія, алкоголізм, низький демографічний фон. —На Волині вже стало доброю традицією, що церкви, зокрема Московського патріархату, займаються благодійністю. Що ви плануєте у цьому напрямку? —Щодо благодійності, то я спочатку повинен вивчити всі можливості, а потім щось планувати. У мене було надто мало часу. Я краще щось конкретне зроблю і скажу вам, що я це вже здійснив, ніж зараз пообіцяю, а потім ви напишете, що ось він обіцяв, а не зробив. —Монастирі, які належать Київському патріархату, потребують відбудови, розвитку, а значить, і значних коштів... —Часто роблять помилку, називаючи монастирем споруду. А монастир — це, передусім, монахи і монаше життя. Життя людей, які присвятили себе Богу, духовному зростанню, життя аскетичне, подвижницьке. Якщо будуть такі люди, а вони є, то й проблема із відбудовою споруди обов’язково розв’яжеться, і кошти знайдуться, і з’ясується, що не такі вже вони великі... —Що спонукало вас стати на шлях служіння Богові? —Я народився у віруючій сім’ї і для мене ніколи не стояло питання: є Бог чи нема? З дитинства перед очима була Почаївська лавра. Тож питання полягало лиш у тому — чи залишатися добрим християнином, чи стати священнослужителем? Я півтора року прислуговував у храмі, придивлявся і зважував, чи моя це дорога, доки не зрозумів, що повинен, славлячи Бога, трудитися для людей. Валентина ШТИНЬКО. Фото Леоніда МАКСИМОВА.
