Так трапилось, що публіцистично-художню книгу Леоніда Осауленка і Володимира Засєкіна «Гетьман України Павло Скоропадський» (Луцьк, видавництво обласної друкарні, 2003) я читав після художньо-документального роману Юрія Хорунжого «Вірую» (Київ, 2001), присвяченого Михайлу Грушевському. Роман великий, написаний від імені головного героя, що дозволяє завжди бути правим у будь-якій гострій суперечці. Проте, дистанціювавшись від книг луцьких авторів і Юрія Хорунжого, бачиш, що по-своєму вони мають рацію, от лише бажання звести історичні рахунки тут зайві. Маємо твір жанру строго документальної політичної біографії Павла Скоропадського. До того ж, написаний художньо. А те, що є елементи суб’єктивізму, авторські емоційні сплески, — то, швидше, не недоліки, а ті елементи творчого процесу, котрі викликані «розплавленим» матеріалом дослідження, який так співзвучний нашому сьогоденню, що хочеться всоте повторити Гегеля: «Історія учить тому, що нічому не учить». Споконвічні українські граблі, на які ми наступаємо ось уже скільки віків... Пам’ятаю, як кілька років тому читав спогади Дмитра Донцова «Рік 1918, Київ», де цей полум’яний публіцист згадує, як П. Скоропадський ледь не кричав на нього: «В керівництво державою треба українців! Де вони? Дайте їх мені! Таких, як мені потрібні, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?». Дійсно, кадровий голод брав за горло гетьмана, доводилося ставити на відповідальні пости далеких від української справи професіоналів. Діячі Центральної ради фактично ігнорували гетьманат. До речі, коли дивишся на кадрову політику сьогодення — страшно стає. Щодо композиції книжки. Здається, перебравши десятки варіантів, все ж залишишся на авторському — на розмові в штабі Південно-Західного фронту чотирьох генералів — О. Брусилова, Л. Корнілова, А. Денікіна, П. Скоропадського і К.Г. Маннергейма. Долі людські. Брусилов помер у 1926 р. як військовий спеціаліст Радянської армії, Л. Корнілов загинув у 1918 році при штурмі Катеринодара як білий генерал, А. Денікін у 1947 р. помер у США, радіючи, що СРСР — це та ж «велика і неділима Росія», К.Г. Маннергейм фактично з нуля створив державу з армією в 140 тис. солдат, дав по зубах мільйонній армії СРСР. А потім у цьому документальному дослідженні з’являються люди, без котрих подальша розповідь неможлива. Так в оповідь включаються Микола Міхновський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. Важливими є опис Українського військового з’їзду, участь у ньому П. Скоропадського і особливо — перше знайомство із статтею В. Винниченка в «Робітничій газеті» 12 квітня 1917 року із словами: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всіляких постійних армій... Українського мілітаризму не було, не повинно бути його й далі». Так і постають перед очима поети-депутати, котрі кричали з трибуни Верховної Ради про без’ядерну і позаблокову Україну! А тоді М. Грушевський вирішував, чи військовою справою буде займатися Центральна рада, чи «наші фашисти, Міхновський і К». Автори часто дозволяють собі прийом: «А якби...». Можливо, якби не було відставки П. Скоропадського в грудні 1917 року, не було б зречення через рік, історія України пішла б іншим шляхом. Ох, цей умовний спосіб, ці втрачені можливості. «Ну, як могло трапитись так, що слова «Центральна рада» і «Генеральний секретаріат» стали для солдатів, та й не тільки для них, лайливими? Їх сварили за те, що розпустили армію, не зміцнили влади, не провели земельної реформи, не проголосили самостійності, довели все до руїни, анархії, голоду. І найгірше, що ненависть і зневага перекидались на все українське: мову, газети, культуру, книги, побут. Картина знайома, чи не так? За яку б ниточку не потягнув — відразу ж виходиш на клубок проблем тогочасних, котрі на диво актуально екстрапольовані в сьогодення. Особисто мені найцікавішими були сторінки й епізоди, де автори показують державу Скоропадського в контексті тогочасної політики Європи і Радянської Росії. Вже відбулося визнання іншими державами, а П. Мілюков поводиться в Києві, ніби в себе вдома, створює всякі «союзи», відроджує «велику Росію». Ну ніби на закритті року Росії в Україні, коли на сцені співають: «Я по Крещатику иду, как по Тверской», а в залі наша шелупонь, яку називають національною елітою, стоячи аплодує. Можна згадати, як при Радянській владі перенесли день заснування Академії наук на рік пізніше. Як же, якийсь Скоропадський, якийсь Гетьманат. А тим часом канадський історик Орест Субтельний писав: «Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл введено українську мову, засновано 150 україномовних гімназій, в Кам’янець-Подільському відкрито університет, Державний театр, Національний музей, Національну галерею, Національну капелу, Український державний архів, Національну бібліотеку з 1 млн. томів...» А нині вже три роки душать у Донецьку єдину українську школу. Зайве говорити, яку важливу книжку написали Л. Осауленко і В. Засєкін, адже на тринадцятому році незалежності ми не зможемо похвалитися тим, що зроблено П. Скоропадським за місяці. Лиш би більше людей її читали. А про самого героя книжки краще не скажеш, як отой німець, що досконало розбирався в людях і в політиці: «Я п’ю за людину, яка спробувала вивести свій нарід з безодні... Народ, який він прагнув зробити щасливим у національній державі, зрадив його. Такий народ приречений жити в рабстві». Жорстоко, але справедливо... Анатолій ШПИТАЛЬ, кандидат філологічних наук, Інститут літератури імені Т. Шевченка НАН України.
