«Біля церкви її хата. З прапором...»

Сергій НАУМУК

І НАВІТЬ ВАСИЛЬ ШКЛЯР ВВАЖАВ ЗА ЧЕСТЬ ПОТИСНУТИ РУКУ ЦІЙ ЖІНЦІ

«Біля церкви її хата. З прапором», — сказав мені чоловік, якого я розпитував, де живе Ганна Зелена. Дуже промовиста ознака.

Ганну Йонівну знає все село. Наступної весни жінці виповниться 90 років. Вона стала зв’язковою командира УПА-Північ Дмитра Клячківського (псевдо Клим Савур), за це 10 років відсиділа у таборах, була поранена під час Норильського повстання в’язнів.

Вона нікого не видала. Казала, що хотіла лише померти.

 

Хата на одній із центральних вулиць Скулина виявилася під стать повстанці: вже старенька, але ще міцна. У кімнаті праворуч — стіл і лавка під вікном. Ліворуч — завішений довгими фіранками господарський кут. Вифарбувані блакитні двері в іншу кімнату. Там видно на ліжках вишиті подушки та вставки у простирадлах. Над дверима рамка з фотокартками. На одному фото Ганна Йонівна з письменником Василем Шклярем. Як з’ясувалося пізніше, він приїжджав до неї ще у 1975 році, а потім вдруге на озеро Нечимне у 2010-му.

— Ви мені пробачте: я погано говорю, — важко каже Ганна Йонівна. Вона сидить у камізельці, в’язаному светрі, квітчастій хустці та утеплених калошах на стільчику під вікном. — Я втратила сина, але не знала про це. Пішла відслужити панахиду. Поминають Павла та Ігоря (Павло — чоловік Ганни Йонівни. — Ред.) Думаю, що ж то таке? Вже люди вийшли з церкви. Аж раптом кажуть: «Ганно, твого Ігоря в живих немає». Я зомліла. Тиждень не розмовляла. Брала газету і по одній букві вчилася говорити.

ПОВСТАНКА: «ПРИСЯГУ У МЕНЕ ПРИЙМАВ КЛИМ САВУР»

Під час Другої світової скулинські ліси стали прихистком для УПА, яка зароджувалася на Волині. Навіть приказка була — «Від Скулина до Білина — самостійна Україна». Хоча два згадані села сусідять і віддаль між ними невелика, але у навколишніх лісах існувала ціла повстанська інфраструктура. Тільки у Скулині було шість боївок. Близько ста жителів села пішли в УПА. У лісі стояло три сотні. Один підрозділ, де був штаб, називали Золотою ротою.

Ганна дуже хотіла вчитися на кравчиню. Дізналася, що такий фах можна здобути в Золотій роті. Там зустріла сотника Сергія Дятла на псевдо Дяченко. Він наказав дівчині віднести грипси у сусіднє село Несухоїжі. Потім Ганна Абрамчук (дівоче прізвище) ходила в села Уховецьк, Мар’янівку, Радошин, Пісочне. Якось в Уховецьку помітила людей у формі з підводою.

— Я в пшеницю сховалася. Як побачила нашого сотника, встаю і йду до них. Він мені: «Ганю, сідай на підводу. Тут два кабани під соломою. Треба їх відправити в боївку до Степана Потішука». З ними ж були дві наші дівчини і попова дочка. Пропоную і їм сідати, але Дяченко заперечив. Треба було подолати залізничний переїзд, коли чотири власівці, які охороняли його, розійдуться в різні боки. Сотник каже: «Може, кричати чи стріляти будуть, то щоб ти не зупинялася. Бий коней, скільки сили маєш, аби тебе не накрили». Я ще й думаю: як мене накрити мають? Під’їжджаю, побачив мене власовець. Кричить: «Стій!» А я коней підганяю. Чую біля вух: свись-свись! Уже від’їхала далеко. Вскочила в корчі. Думаю, уже тут не страшно.

Пізніше вона довідалася, що насправді везла тіла двох загиблих повстанців. Якось у сусідньому селі Доротище Ганна організовувала дівчат прати воякам білизну. Там її забрав земляк, повстанець Степан Потішук, і повіз у напрямку села Поворськ. Куди саме — не сказав.

— Приїжджаємо — мене зустрічають дружина і сестра Дяченка. Кажуть, що приїхав великий начальник і хоче мене бачити. Заходимо у велику, але чисту клуню, а там — стіл, покритий білою скатертиною, — й досі Ганна Йонівна до деталей пам’ятає ту мить. — Вітаюся: «Слава Україні!» Вони: «Героям слава!» Виходить із-за стола начальник і подає мені руку. Наказав внести знамено. А хлопці по троє стоять із гвинтівками біля ноги. Як внесли те знамено, я встала на одне коліно. Вже знала, що відбувається, бо говорила з Климом Савуром. Беру за низ прапора і кажу молитву, що я даю присягу вірно служити, — коли Ганна Йонівна оповідала цей момент, то її аж трусило. Вона ніби заново усе переживала. — Потім поцілувала тризуб, встала з колін, а Клим Савур каже мені: «Від сьогоднішнього дня ви моя зв’язкова. Маєте псевдо Гива».

Після того командир УПА ще довго розмовляв з дівчиною, інструктував, розпитував. Із Клячківським вона спілкувалася 4—5 разів. До речі, повстанка каже, що у відомого командира на той час було двоє дітей.

УВ’ЯЗНЕНА: «ТРЕБА БУЛО ГЕНЕРАЛУ ВИЛИТИ ВІДРО ВАПНА НА ГОЛОВУ»

У 1945 Ганну Абрамчук заарештували. Гива відмовлялася говорити, мовляв, нічого не знаю. Але сексотка, яка її видала, доповіла, що дівчина була зв’язковою.

— Як уже мене били, як уже мене били... — вона й досі плаче і каже, що про це важко згадувати. — Подивіться. Вам видно, де голки були? — підставляє два великі пальці. У деяких місцях нігті ледь темніші. — У камері ми одна одну рятували. Йдемо на парашу, шматку намочимо і прикладаємо до рук. Бо пальці отакенні були, опухли.

Вона нікого не видала. Казала, що хотіла лише померти. Побувала у трьох в’язницях: луцькій, харківській та новосибірській. Звідти телятниками повезли у Петропавловськ-Камчатський. Але тамтешній начальник табору не захотів їх приймати. Те саме трапилося і на Південному Сахаліні. Прибули у Красноярськ, а вже звідти ув’язнених повезли у Норильськ.

— Повантажили на баржу і скомандували лягати. Лежимо, а одяг благенький, холодно. Ой, моя дитино, — складає руки і голосить вже про сьогоднішнє: — Тільки прийде Путін, пощади нам не буде. Чи ти комуніст, чи ти партієць, якщо графа «українець» — всім кінець.

У таборі Ганна також була зв’язковою. Перекидала записки у чоловічу зону. Папір прив’язували до камінця з мотузкою, якою розкручували і кидали. Скулинка могла кинути якнайдалі. Через знущання в’язні оголосили голодування. На баракові почепили лозунг: «Ми не хочемо жити, ми хочемо померти». До повсталих приїхав генерал Байков. Припрошував дівчат їсти та виходити на роботу. Мовляв, ніякого покарання за непокору не буде.

— Ми нерозумно зробили, — твердо каже Ганна Йонівна. — У нас була інструменталка в таборі, але під замком. Там приготовлено дві бочки вапна. Треба було того генерала не випускати, а вилити хоч відро вапна на голову. Він не звертався до нас «гражданє заключьонниє», а «дєвочкі». Думали, може, полегшення буде. Але як тільки за вахту вийшов — поїхали танками. Було 10 тисяч людей, а залишилося тільки 700.

Семеро дівчат вибігли з барака. Ганну попросили перекинути записку (вона ж найкраще це вміла) у чоловічу зону. Саме в цей момент її і прошила кулеметна черга з вишки.

РЕПРЕСОВАНА: «Я ПЕРЕНЕСЛА 9 ОПЕРАЦІЙ І ПЕРЕЖИЛА
3 ЗАГАЛЬНІ ЗАРАЖЕННЯ КРОВІ»

Більше двох із половиною років вона пролежала в лікарні. Перенесла 9 операцій. Її лікував хірург із Москви, якому пришили замах на отруєння письменника Максима Горького. Він розповів, що коли повстанка виходила з наркозу, то заспівала «Христос воскрес!» Десять років без трьох місяців вона відбула в Норильську. Після поранення стала інвалідом. Якийсь час жила в селі, а тоді її та матір вивезли у Дніпропетровську область. Там працювала дояркою. З теплотою згадує голову колгоспу Вовка та його дружину.

— Якось у мене відкрилася рана. Голова поклав мене в лікарню. Його жінка провідувала. У нас на Пасху того не було, що вони носили мені в лікарню і матері. Добрі люди були, — схлипує жінка. — Попросив мене розповісти про табір та арешт. Думаю, хто знає, що у тебе в душі. Так я йому нічого й не розповіла. Вигадала, що пасла корови, бігли якісь солдати, а мене нізащо арештували і одразу — в КПЗ. Голова порадив нікому нічого не розповідати і сказав, що відпустить додому. Я була на Дніпропетровщині менше року. Привезли 10 центнерів пшениці, кубинський мішок пшона, тушонку. А тут сестра не пускає в хату. Сусід мав комору, то пустив нас туди. Я пішла дояркою і почала будувати цю хатину. А тепер пенсії не вистачає. Часом без хліба сиджу, — переходить на сучасне моя співрозмовниця. — Сусід Сашка, дай йому Боже здоров’я, прийде і принесе мені.

— Думала зараз зайду з піснею: «Одна калина за вікном. Одна родина за столом», — у цей момент у кімнату входить немолода, але енергійна жінка. — Ви лікар?

— Ні, я журналіст з газети «Волинь». Приїхав до Ганни Йонівни. А ви соціальний працівник?

— Подружка. Ганна Йонівна сама не буває. Дайте миску, я вам наллю каші з морквою, поки ще тепла, — звертається до господині і ставить на стіл півлітрову банку молочної каші.

Любов Бурносова одна з тих, що навідують стареньку. Познайомилися вони... в Іркутській області. Родину діда Любові Василівни вивезли, його внучка народилася вже на засланні. Там земляки випадково і зустрілися.

— Я пам’ятаю її перший прихід. Плакали всі: мама, тато, дід з бабою. Це були сльози радості, що зустріли свою людину. А я була сердита: чого вона приходить до нас і моя мама плаче? — розповідає Любов Василівна про ті далекі часи. Мій дід господар був, а таких вивозили. Тато — у нього єдиний син. Тепер приходимо до Ганни Йонівни, деколи пісню заспіваємо. Ну, бувайте здорові!