Правда і брехня, гідність та безчестя, сумління й цинізм зійшлись у двобої, спровокованому купкою зрадників Національної Спілки письменників України
Правда і брехня, гідність та безчестя, сумління й цинізм зійшлись у двобої, спровокованому купкою зрадників Національної Спілки письменників України Ціна зради відома: за куплену нею власну вигоду, за юдині срібляники (хай навіть у сьогоденному, доларовому еквіваленті) — довічна ганьба. Ті, що накликають на себе таку ганьбу, змушені чимось прикривати сором. Для письменниці Наталії Околітенко, “проголошеної” безсоромними брехунами новообраною головихою НСПУ, та її прибічників фіговими листками для прикриття сорому є вигадки про якісь зловживання у Спілці, про недемократичний стиль керівництва її голови Володимира Яворівського. Цим завуальовується справжня мета — позбавити Спілку належного їй майна і передусім — забрати приміщення на київській вулиці Банковій, де розміщена і президентська адміністрація. Якщо людина в чомусь розчарувалась, висловлює незадоволення керівником організації (як, наприклад, Околітенко Яворівським) і створює згідно зі своїм баченням суті справи та уподобанням альтернативну структуру, то ніхто не наважиться сказати, що вона зрадник. Коли ж цю людину підкуповують, підгодовують ті, хто хоче прибрати “невгодного” керівника, і вона підступним, незаконним способом прагне зайняти місце того, проти кого виступає, це не що інше, як змова і зрада. Чи можна назвати чорне білим, погане — добрим, незаконне — легітимним? Якщо зав’язати очі совісті чи продати її за енну кількість “зелені” та ще й у того, хто прагне неймовірне видати за правдиве, і є свій підручний суд, то можна. Що й сталося у випадку “обрання” Н.Околітенко головою НСПУ. Коли брехня приручених, продажних елементів нав’язується людям, які не знають конкретних фактів і деталей, хтось і піддасться навіюванню: а, може, й справді Яворівського переобрали? То ж для читачів, які не до кінця збагнули, де правда, а де брехня, ось факти, оприлюднені резолюцією конференції НСПУ (а юридично згідно з Законом “Про професійних творчих працівників і творчі спілки” конференція і з’їзд — поняття рівнозначні) від 14 травня 2004 року: “Встановлено, що в сумнозвісних зборах 29 жовтня 2003 р. в Пущі Озерній на території урядового санаторію брало участь 87 членів НСПУ (з них близько 50-ти подали до НСПУ письмові заяви про факт введення їх в оману), решта присутніх в залі на 340 місць — представники облдержадміністрацій, які привезли письменників з областей, і учасники форуму творчої молоді, привезені з Києва на автобусах з номерами АП (“Адміністрація Президента”). Тим часом у протоколі про ці інспіровані збори, поданому заколотниками до Святошинського райсуду м. Києва, наводяться цифри присутніх на зібранні: 120 делегатів із 156 обраних. У протоколі про ці ж таки збори, представленому пізніше в Мін’юсті України, зафіксовано цифру присутніх — 317 членів НСПУ. Такий же кричущий різнобій в цифрах про нібито обрання головою НСПУ Н. Околітенко: у першому протоколі, поданому до суду: за обрання — 87 чол., у другому протоколі, представленому в Мін’юсті: за обрання — 269 чол. Навіть у порівняльних даних, тепер уже задокументованих, цифр достатньо, щоб переконатися: маємо справу з відвертою, безсоромною фальсифікацією. Особливо незграбно й потворно виглядає підтасовка, коли поставити поряд таких дві цифри: за першим протоколом було присутніх 120 делегатів (яких, до речі, ніхто не обирав), а за другим — 317 членів НСПУ, списку яких як учасників зборів досі ніхто не бачив”. То про яку легітимність ви говорите, панове судді? І як ви будете дивитися в очі — ні, не письменникам, над якими знущаєтесь, а своїм дітям і внукам? Гадаєте, перемелеться, забудеться? Ой, навряд. До історичного тривалого зневажання, приниження українства в Україні ви доточили і свої ганебні вчинки. Хотілося б сказати і місцевим, нестоличним виконавцям злочинної владної волі — ви підтримуєте неправду, пишете не лише підлабузницькі статті, а вписуєте відповідні рядки у свої біографії. Про те, яка ціна зради, не слід забувати. Звертаючись до делегатів ІV позачергового з’їзду СНПУ (а це 967 спілчан із 1658), видатний поет і публіцист Дмитро Павличко так висловив протест проти грубої владної сили: “Я хочу сказати вам, що нас сьогодні тут зібрав не Яворівський і не ініціативний комітет, не Спілка письменників. Нас зібрав несправедливий державний суд у нашій державі. Суд, який визнав антистатутну, антизаконну діяльність його прибічників “законною”! Ми з цим ніколи не зможемо погодитися! Влада хоче нас розколоти, розколоти і знищити. Влада може розколоти і знищити політичну партію, бо політична партія поклоняється тимчасовим політичним гаслам. Але неможливо знищити Спілку письменників, яка поклоняється не тимчасовим гаслам, а великим гуманітарним, гуманістичним ідеям людства”. Виявом обурення був також виступ Павла Загребельного, чиє видатне творче ім’я знають і політики, і школярі: “Доки ми будемо жити в атмосфері клейміння? Доки нас будуть переслідувати за кожне наше слово? Доки будуть вирішувати ті високі справи, які вирішуються людським духом, доки будуть вирішувати якісь маленькі адвокати й маленькі судді? Я вважаю: те, що сьогодні відбувається в Спілці письменників, — це величезна ганьба для нашої влади, для нашого уряду, для нашої так званої демократії”. Здавалося б, після такого рішучого протесту практично всієї письменницької громади, натхненники заколотників мали б схаменутись, припинити безпрецедентну, жорстоку й цинічну акцію приниження майстрів пера, людей, яким талант дарують сили вищі, аніж занадто високопоставлені чиновники чи продажний суд. Ба ні. Як звір, що відчув запах крові, груба сила пре далі. А чого панькатися з якоюсь там Спілкою, якщо минули безкарно пограбування всього народу (замість заощаджених коштів людям видали папірці-“сертифікати”), обезголовлення журналіста Г. Гонгадзе, котрий писав правду, якщо втоптують у в’язке болото “розслідування” злочини в Мукачевому. І Міністерство юстиції видає “гекачепістам” дублікат реєстраційного свідоцтва НСПУ, і в Спілці відключають телефони, законодіючій організації не доставляють кореспонденції. І це безправ’я, злочинне свавілля чинять конкретні люди ціною зради своєї совісті, яку замінює вказівка з адміністрації. Дехто дуже любить сьогодні говорити (особливо ті, що нажилися за рахунок народу) про мир і злагоду в суспільстві. Враховуючи нинішнє важке економічне становище населення, коли зарплата і пенсія більшості людей не сягає прожиткового мінімуму, ця пропагована “злагода” виглядає, як “узаконення”, примирення рабовласника і раба, визискувача і трудівника, крадія і потерпілого, олігарха і жебрака. Хіба може митець бути байдужим до долі рідного народу, який обкрадається матеріально й духовно. На позачерговому з’їзді НСПУ наводились такі кричущі факти. За рівнем життя в Європі нижче українців лише грузини, албанці та молдовани. Згідно з офіційним критерієм бідними (дохід сім’ї менший 175 гривень на людину) в Україні є 28 відсотків населення. 50 відсотків не можуть купувати нічого, крім їжі та одягу. 22,3 відсотка вважають, що вони живуть на межі голоду. Половина українців взагалі не мають заощаджень. 23,3 відсотка спромоглися щось заощадити, але цього їм вистачить лише на один місяць життя. З України в пошуках заробітку виїхало 7 млн. громадян. На одне робоче місце в Україні претендують 16 осіб. Мінімальні пенсії: Казахстан — 29 доларів, Росія — 22 долари, Україна — 9 доларів. “Ліна Костенко, — наголосив у своїй доповіді з’їздові Яворівський, — в авторській анотації до роману “Берестечко” майже волає: “Україна стоїть перед загрозою вже останньої поразки”. Деякі наші “слуги” з парламенту, що прославились у народі подаруночками-подачками, не можуть цьому ж таки народові пояснити, чому вони голосують за зневажливу щодо утвердження рідного слова на рідній землі мовну хартію і навпаки — не голосують, тікають “в кущі”, коли ставиться питання про відзначення на державному рівні ювілею національного генія Тараса Шевченка. Багатьом працівникам управлінської сфери, мабуть, неприємно сьогодні чути слово “влада” з негативним відтінком. Адже в адміністрації працюють і патріоти, люди, які дорожать своєю гідністю й честю. Та коли працівник управлінського апарату виконує не просто якусь вказівку, а злочинний наказ, він стає співучасником злочину. І це теж зрада. Собі, своїй людській сутності, в якій усе-таки переважає божественне начало добра. До речі, опозиційність письменників до нинішнього, по суті, неукраїнського владного режиму не є якоюсь запрограмованою зацикленістю. Просто митець, тим паче митець український, не може змиритися і не змириться з тим, що близько 90 відсотків книжкового ринку в нас — це іншомовна література, що знищено державну систему книгорозповсюдження, що корінній нації з такою впертістю нав’язується через усі інформаційні канали так звана двомовність. Хто давав право владі так зневажати, принижувати свій народ? На позачерговому з’їзді українських письменників висловлена одностайна рішучість митців слова відстояти свою гідність, право на правдиве і совісне слово. Рух, що народився у Спілці, на установчому з’їзді якого робив головну доповідь Яворівський, вдалося розколоти на кілька частин. Зі Спілкою, кажуть українські письменники, цього зробити не вдасться. І не тільки через те, що групка розкольників кількісно мізерна і в ній немає жодної всенародно відомої літературної постаті. Але й тому, що письменників єднає магічна сила Слова, сила творчості, спрямованої на втілення, відображення у ній краси життя і високих людських почувань. Українська державність, за яку жертовно і свідомо віддали життя мільйони людей, виборена не для однієї правлінської верхівки та багатіїв, а для всього народу, невіддільною часткою якого небезпідставно вважають себе митці Слова. Василь ГЕЙ, член президії Національної Спілки письменників України.
