ЛУКАШЕНКІВСЬКИЙ ВИГНАНЕЦЬ — НАШ ЗЕМЛЯК

Минулого тижня багато ЗМІ та інтернет-видань повідомили про депортацію з території Білорусі українського журналіста Михайла Подоляка. Але мало хто знає, що він — волинянин, з міста Нововолинська. Наш кореспондент зустрілася з Михайлом Подоляком після вигнання з Білорусі у квартирі його батьків.

— Пане Михайле, розкажіть про себе, про те, як ви потрапили в Білорусь.
— Народився я у Нововолинську. У 1988 році закінчив ЗОШ № 1, після чого вступив у Мінський медінститут. Якось я побував у білоруській столиці і вона справила на мене враження спокійного міста, я й осів там. Ще навчаючись на четвертому курсі, я перейшов, так би мовити, у журналістику. Спочатку це була газета “Знамя юности”. Саме туди я заніс свої перші віддруковані ще на механічній машинці тексти. Через два дні мені з редакції подзвонили і запропонували місце кореспондента. Незадовго став редактором відділу цього видання — на той час досить тиражного — з 800 тисячами примірників. Так я повністю перейшов з медицини в журналістику.
— А чому так сталося?
— Медицина мені подобалась, але на той час я вже переконався, що кланова система, яка існує в медичній галузі, не дасть можливості зробити кар’єру у кращому значенні цього слова. Тоді в один момент я подумав, що, напевно, спочатку треба змінити принципи, а це можна зробити через журналістику, а потім уже займатися, можливо, галузевими справами. Таким чином, навчаючись вже в Академії народного господарства при російському уряді, у 1994—2000 роках я почав займатися власними газетними проектами. Окрім того, останні п’ять років ще займався бізнес-консалтингом і політичним консалтингом: перед виборами в Росії консультував кандидатів, а між ними — піар-кампанії для бізнес-груп.
— Пане Михайле, розкажіть детальніше про ваші білоруські газетні проекти.
— Одна з перших моїх ластівок — “Либеральная газета”. Потім була “Политика”. І нарешті — “Время”. Варто сказати, що до 1996 року президент досить терпимо ставився до незалежних видань. Потім вони почали жорстко закриватись. Посприяли цьому дискримінаційні заходи проти приватних газет. Незалежні газети платили податки як комерційні підприємства, а система їх розповсюдження залишалась державною, при тому для них завищувались тарифи. Довго трималась відома “Белорусская газета”, де я свого часу працював. Однак після конфлікту з владою її було продано медійному холдингу “Профгруппа”, яка вже мала такі відомі видання, як “Известия”, “Комсомольская правда”, “Антена”, “Ва-Банк”. Після цього “Белорусская газета” перейшла з розряду політичних аналітичних видань у розважальну сферу. А я став робити “Политику”. У неї за чотири місяці тираж з трьох тисяч виріс до двадцяти. Ми вибрали таку концепцію: або ми повідомляємо те, чого ніхто не повідомляє, або ми взагалі нічого не пишемо. А принцип, який я завжди сповідую у журналістиці,— це керуватись фактами, підтвердженими відповідними матеріалами. І ніяких емоційних коментарів. Це й виводило з рівноваги тих, чиї інтереси зачіпались. Адже маючи великий доступ до джерел інформації — а вони в мене були і в силових структурах, і в адміністрації президента — і подаючи сміливі матеріали, ми сильно лякали. Бо в будь-який момент могли знайти і опублікувати суттєві факти.
— А коли у вас почались конфлікти з владою?
— У 2002 році до газети “Политика” був пред’явлений позов на суму сто тисяч доларів і до мене особисто як редактора — вісім тисяч — від голови комітету державного контролю Анатолія Тузєва. Комітет держконтролю, до речі, у Білорусі зараз один із найвпливовіших силових структур. Приводом для позову стало те, що ми оприлюднили деякі конфлікти, які виникли в оточенні президента між наближеними до нього людьми, які контролюють цілі галузі. Написали ми, наприклад, про Білоруський металургійний завод — дуже перспективне підприємство з точки зору випуску металокорда для шин, яке практично не мало конкурента. За цей завод ішла боротьба, адже той, хто його контролює, отримує 30—40 млн. доларів у місяць. Ми на його прикладі показали, як штучно створюються посередницькі підприємства і вимиваються оборотні кошти. Нам пред’явили звинувачення про розголошення державної таємниці. Ми, звичайно, справу програли. “Повісили” на редакцію штраф, і газета перестала виходити.
Я на деякий час виїхав у Росію, де починались вибори: консультував кандидатів і паралельно готував газету “Время”. А це зробити непросто. Аби випускати в Білорусі газету, потрібно протягом півроку отримати потрійну реєстрацію: у Держкомітеті з преси, у Мінському міськвиконкомі і в податкових органах. Потім владнати всі митні процедури, бо газета друкувалася в Росії. А окрім того створити власну мережу розповсюдження. Проект готувався більше року. Газета проіснувала всього два місяці, хоч мала тираж тридцять тисяч і викликала досить великий резонанс.
Хочу наголосити ще на тому, що в Білорусі одна політична група повністю монополізувала весь медійний простір. І ось на цьому фоні з’являється альтернативна газета. Зазначу, вона не опозиційна, як сказано в постанові про моє видворення. Я людина нейтральна. Хоча ніколи не приховував, що не люблю Лукашенка. Я прихильник того, що президент повинен пройти кілька управлінських сходинок, а не перестрибувати їх, як це сталося. А Лукашенко переніс свій досвід з крісла директора радгоспу на всю країну і при тому створив систему, за якої будь-яке рішення має прийняти тільки він. І ось коли хтось посміє про це говорити, атакувати його “фаворитів” — з’являється невдоволення.
— Пане Михайле, а який безпосередній привід для прийняття владою такого суворого щодо вас рішення?
— Останньою краплею стала публікація великого матеріалу про крадіжки керуючої справами президента Галини Журавкової, яка була посаджена у слідчий ізолятор, почалось розслідування кримінальної справи. Через місяць її випустили і все засекретили. Я, маючи хороші джерела (у Білорусі достатньо чесних людей), отримав частину інформації про величезні суми крадіжок. Мені навіть вдалось подивитись кримінальну справу. Про це я написав, що викликало негативну реакцію президента. Хоча він сам давав санкцію на арешт. Був підготовлений проект декрету про те, що вона може вийти на волю, якщо компенсує нанесені збитки. Її випустили під підписку про невиїзд, а чоловік і син залишились у слідчому ізоляторі. У людей, які довгий час отримували лише односторонню інформацію, це викликало справжній шок. Відповідною була і реакція в номенклатурних колах. У постанові про депортацію сказано, що я є головний організатор тих публікацій, хоча займаю посаду заступника головного редактора. Газету саму не хотіли чіпати, хоч процедура завжди саме така — закривається газета, тоді пред’являються претензії до окремих журналістів. А тут вирішили вигнати мене, мовляв, побачимо, чи буде виходити газета. Хоча відразу скажу, що з тим проблем ніяких — ви сидите зі мною, а свіжий номер газети чотири години тому відправлено у Смоленськ, де вона друкується.
— А як відбувалося видворення?
— Зі мною було дуже цікаво, як у горезвісні роки боротьби з дисидентами. Ще недільний день не віщував нічого поганого. І в п’ятницю мої люди з надійних джерел не висловлювали жодних натяків про щось подібне. Як-не-як, я легальний журналіст, який у Білорусі проживає шістнадцять років. Маю там житло, дружину. Жодних конфліктів з правоохоронними органами не мав. І ось у понеділок о сьомій ранку задзвонили у двері. Зайшло чоловік 10—12 офіцерів спецслужб, з четвертого управління КДБ по захисту конституційного ладу. Протягом десяти хвилин ми обговорювали їхні права і обов’язки при вході в приватне помешкання. Потім мені показали постанову про депортацію, підписану головою комітету держбезпеки Єреним та першим заступником генерального прокурора Косупою. Там — ніякої мотивувальної частини, а просто написано, що “в зв’язку з високим ступенем загрози національній безпеці Михайло Подоляк повинен бути негайно депортований з Республіки Білорусь”.
Через двадцять хвилин (взяв з собою те, що встигла кинути в сумку дружина) ми поїхали в центральний адмінкорпус КДБ в Мінську. Я жив на шостому поверсі, але їхати у ліфті не дозволили. Мене зводили — і на кожному поверсі стояв співробітник КДБ. Біля будинку, де жив, теж стояли люди з органів і кілька автобусів, напевно, з силовиками. Такої операції по відношенню до однієї людини я не пам’ятаю за весь час незалежної України, Білорусі та Росії. Дві години ми провели у КДБ, мені пропонувались різні варіанти. На що я відповів, що мене цікавить лише те, що я роблю, а пропозиції прошу передати у письмовій формі через адвоката дружині. Потім мене вели внутрішніми коридорами, адже під приміщенням зібрались на мою підтримку журналісти, посадили в зашторений автобус і повезли до поїзда Мінськ—Одеса. При тому нас супроводжували десять чоловік в салоні, видно, із спецзагону, і дві автомашини.
Сідав у вагон, коли ще поїзд не підійшов на посадку, вагон був заблокований з усіх боків і мої колеги не мали до мене доступу. Правда, офіцери вели себе лояльно, а тому я встиг переговорити з дружиною, передати їй деяку інформацію, а вона вже повідомляла кому потрібно, зокрема моєму редактору. У компанії чотирьох чоловік — працівників спецслужб — сім годин я їхав у район Горностаївки під Черніговом, де мене передали спочатку білоруським прикордонникам, потім — українським. Таким чином я опинився в Чернігові, хоча добре всі знали, куди мені їхати — рідним повідомили ще з Мінська. При тому, поїзд у нашому напрямку теж був. У Чернігові я зустрівся з друзями, яких зорганізувала дружина.
— Які ваші подальші плани, пане Михайле? Як довго залишатиметесь у Нововолинську?
— Зовсім недовго маю намір бути у Нововолинську, бо це сприйметься як моя поразка. Ще коли я їхав у поїзді, один із супроводжуючих мене запитав: “Ви упевнені, що ваші газети приносять людям користь?”. На що я відповів: “Якби це було не так, то ми б сьогодні не їхали в такій компанії”. Найближчим часом збираюсь звернутись із заявою до керівництва країн Польщі, Литви, Росії з проханням надати мені право тимчасового проживання. Що стосується України (я є громадянином України), то я помилився, бо вважав, що вона вже відбулась як суверенна держава. Бо що б там не сталось — вона повинна захищати своїх громадян. А по відношенню до мене цього не сталось, хоча про інцидент консулу мої друзі повідомили негайно.
— Пане Михайле, ви своєю діяльністю і позицією ходите по лезу бритви? Не страшно?
— Я вже давно цим перехворів. Мене вже давно і залякували, і відверто пропонували гроші, аби я, наприклад, на час виборчої кампанії у Білорусі зайнявся своїми справами. Але я себе вважаю досить жорстокою людиною, з твердою позицією, і не збираюсь її змінювати. А ті, хто би цього хотів, переконались, що мене купити не можна, пропонувати іншу роботу нема смислу, бо журналістика — це моє. Хоча страх є за дружину, близьких людей. До речі, дружина — журналіст, редактор економічного сайту, але мене завжди підтримує.
— А як із творчими планами?
— Зараз наша газета продовжує виходити на 16—24 сторінках. Планували випускати до неї два додатки. Перший — “Время”—персона”, де розповідати про нових лідерів, та “Время”—рейтинг”, у якому показувати реальний рейтинг наших політиків. Ці два проекти знаходяться у стадії підготовки. Коли побачать світ — поки що не знаю. Маю ряд проектів стосовно інформаційно-консалтингового обслуговування. Але насамперед потрібно втрясти усі побутові моменти.
Розмовляла Алла ЛІСОВА.