Вона бачить світ із Тарасової гори

 

Її одразу помітиш серед повсякденних декорацій, які будує саме життя, і серед найяскравішого убрання сцени, серед перехожих на вулиці і серед інших героїв вистави… Аристократична постава, уважний погляд великих проникливих очей, поважна хода, елегантна манера в одязі і водночас вишукана простота у спілкуванні... Одразу розумієш, що перед тобою — особистість із цікавим і складним світобаченням

 

Світлана ОРГАНІСТА,
заслужена артистка України

За роль Кочубеїхи у виставі «Я кличу Всевишнього Бога» актриса отримала державну нагороду.

 

Вона — народна артистка України, громадський діяч, журналістка, викладач, людина, яка була нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня, актриса, яка віддала 50 років свого життя служінню сцені, — Людмила Приходько. Цей рік щедрий для неї на круглі дати. У Волинському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка, який цього року розпочав свій 77-й сезон, Людмила Іванівна служить уже 40 літ. За цей час прожила на сцені близько 100 ролей, а всього їх зіграно більше 150. В її біографії немає неважливих, «прохідних» образів — у кожному актриса залишила часточку своєї душі. Етапними вважає Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки (режисер Ярослав Сисак), Марину Турчин («Соловейко Сольвейг» Івана Драча; режисер Михайло Ілляшенко), Кочубеїху («Я кличу Всевишнього Бога...(Іван Мазепа)» Дмитра Строїча) і вперше виконану на українській сцені роль Лісістрати за Аристофаном (режисер Михайло Ілляшенко).

Отож Людмила Іванівна Приходько — Актриса з великої літери, для якої успіх не лише тоді, коли аплодують, а коли пам'ятають через роки.

 

Свого часу мені пощастило стати сусідкою її зоряної гримерки, як ми часто жартуємо поміж собою. Кожен її прихід — чи то приготування до вистави, чи репетиція, чи інші театральні клопоти — то можливість для мене зачерпнути із джерела цієї непересічної особистості кухлик життєвої мудрості, притаманного їй здорового гумору, глибокого розуміння суті театральної справи; отримати порцію підтримки і розуміння, слушну пораду, часом іронічне, але незмінно мудре зауваження, яке стимулює до дії мою акторську природу. І зараз пам'ятаю, як мене, тоді зовсім молоду актрису, яка щойно переступила поріг театру, вразила старовинна домоткана крайка — подарунок на щасливу творчу долю від актриси, яка для мене тоді була небожителькою, богинею Олімпу під назвою «сцена»! З того часу минуло вже багато років, а я й досі радію цьому спілкуванню, порожньою після нього душа моя ніколи не залишається. І не лише моя — Людмила Іванівна належить до людей, які, ще не дослухавши до кінця про чиюсь проблему, вже подумки шукають варіанти її вирішення.

Людмила Приходько зіграла Клементину у виставі «Забути Герострата».

 

Вона неперевершений оповідач і народних жартів, і замальовок із життя, і спогадів про театральне минуле. Багато з її висловів стають афоризмами акторів. Під її колоритні розповіді перед очима миготять сторінки життя, розгортаються події і пропливають постаті, що назавжди закриті від мене завісою часу…

Ось другокласниця Люся дивиться вперше в житті балет «Лебедине озеро» у Київському оперному театрі, куди потрапила разом із делегацією з рідного Канева. Маленьке серце аж заходиться від захоплення тим дивом, яке постає на сцені. Їй хочеться у світ по той бік рампи — чарівний світ театру, який на тлі убогого повоєнного життя здається прекрасною казкою, з якою вона віднині нізащо не захоче розлучитися.

З того часу таємна мрія стати астрономом і вивчати небесні світила перетворилася на мрію самій сяяти зі сцени й силою мистецтва нести у світ красу і гармонію.

І ось Люся Приходько — активна учасниця шкільного драмгуртка, де грає кілька ролей в одній виставі, як-от Снігову Королеву і Отаманшу у відомій казці. Ось вона схилилася над пошарпаною книжкою «Піонерський театр» чи томиком віршів…

І знову виступ на сцені. Цього разу на конкурсі читців, приуроченому 100-річчю від дня смерті Тараса Шевченка. Старшокласниця Люся Приходько, яка зайняла 2-ге місце, уже твердо знає, що стане актрисою, навіть попри те, що мама — проти. Вибір непростий для дівчини, адже вона завжди була для неї духовним орієнтиром — усі свої вчинки вивіряла думкою про те, що сказала б про них мама.

Цю світлину наш світлої пам’яті фотокор Микола Зінчук зробив після концерту, і вона перемогла у конкурсі.

 

За плечима — успішне навчання у Канівській школі (уже кілька років поспіль відмінникам із гуманітарних предметів тут присуджують стипендію імені Людмили Приходько), роки дитинства і крила великої мрії, які принесли дівчину у лави творчого студентства поважного вишу — Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. А поруч навчалася ціла когорта майбутніх майстрів акторського фаху, з якими потоваришувала артистка: Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Марина Герасименко, Степан Олексенко… Людмила Іванівна перейняла у своїх батьків щедрий дар, який нечасто трапляється поміж артистами — уміння по-справжньому дружити. Сама ж актриса каже, що їй щастило на на хороших людей, і з теплотою розповідає про Ольгу Кусенко, з якою її не одне десятиліття єднала щира дружба. Людмила Іванівна не раз у спілкуванні зауважувала, що у її батьків не було золота, але вони мали дещо значно цінніше — багатство духовне і хороших друзів, талановитих і щедрих душею. Тато у свій час був редактором районної газети і в гостях у Приходьків збиралися люди цікаві, іноді відомі всій Україні, як-от народний артист України Дмитро Франько, поети Василь Симоненко, Андрій Малишко, Павло Тичина…

Одна з перших ролей акторки — Валя у драмі «Іркутська історія».

 

Закінчення інституту, 5 запрошень у різні театри України, одруження з коханою людиною і цікавим режисером Миколою Стефураком, робота у Тернопільському, Полтавському, Івано-Франківському театрах, народження сина, приїзд на Волинь — все це щасливі сторінки з життя Людмили Приходько, на зміну яким прийшли складні і непевні. На тендітні плечі важким тягарем лягла вдовина доля. Але вона ніколи не шкодувала, що вибрала таку професію. Може, тому, окрім урядових нагород, найкращу дало саме життя — можливість творчо відбутися.

Співпрацювала з цікавими режисерами: народними артистами України Борисом Прокоповичем, Ярославом Гелясом, Анатолієм Горчинським, Павлом Загребельним, Віталієм Смоляком, заслуженим артистом України Еділом Ольшевським, Миколою Стефураком… Їх було три десятки на її мистецькому шляху, але найважливішим режисером у своєму житті вважає заслуженого діяча мистецтв України Михайла Ілляшенка, з яким співпрацювала 23 роки. Перед його чуттям, образністю мислення і зараз подумки вклоняється. Все, що стосується театральних робіт Михайла Васильовича, його філософії, вкладається для неї в одне об'ємне слово — Майстер.

На запитання про те, чи залишилося ще щось несказане світу, про що хотілося б повідати зі сцени, каже, що усвідомлює: роки активної творчості, на жаль, позаду, і манією величі жінка не страждає. Актор може сяяти на сцені, лише коли режисер вірить у нього. Якщо такий знову з’явиться у її житті — вона і далі готова зберігати вірність рідній сцені.

Отож Людмила Іванівна Приходько — Актриса з великої літери, для якої успіх не лише тоді, коли аплодують, а коли пам'ятають через роки. Адже і нині до неї з вдячністю звертаються глядачі, які бачили її дебют в «Іркутській історії». Майбутнє України, вважає Людмила Іванівна, — у формуванні української еліти, яка здатна повести за собою народ. Майбутнє рідного театру — у талановитих, професійних, і що важливо, совісних і відповідальних людях різних поколінь, для яких театр — справа всього життя.

На моє запитання, з якого матеріалу, на її думку, зліплена скульптура її особистості, відповідає: «Найпевніше, з кременю. Я ж гайдамачка! І завжди, за порадою Ліни Костенко, шукаю цензора в собі. Мені дано багато пережити, пізнати і зрозуміти, адже я бачу світ з Шевченкової Тарасової гори».

Міський голова Луцька Микола Романюк при переповненому залі став на коліно перед народною артисткою. Відколи чоловік Микола привіз її у місто, патроном якого є святий Миколай, і в трудовій з'явився запис 19 грудня, Людмила Іванівна вважає ім'я Микола особливим у своїй долі.

 

Людмила ПРИХОДЬКО:
«ЯК ЖЕ НА ВОЛИНІ ВМІЛИ ЛЮБИТИ, ЯКЩО ЗАЛИШИЛИ ПО СОБІ ТАКІ НАЗВИ!..»

«Пишаюся тим, що народилася на землі Тараса Шевченка і на Канівській горі зустріла перший у житті дорослий світанок, горда з того, що покликання своє здійснила на батьківщині Лесі Українки. Коли за розподілом потрапила в Луцьк, думала — ненадовго, а вийшло — на все творче життя. Тодішній очільник управління культури Волині Микола Царенко передбачив: «Це місто і ця земля тебе так закохають, що вже нікуди не поїдеш». Так і сталося. Ніде у світі немає стільки населених пунктів, які б у своєму корені мали любов — Любомль, Любитів, Любешів, Люблинець, Любче, Любохини, Люб'язь... Не раз, подорожуючи Волинню, думала: як же ж тут люди вміли любити, якщо залишили по собі такі назви! Ніде не бачила таких озер прозорих, як на Волині, таких чистих світанків! І ніде у світі немає таких добренних людей, яких зустрічала тут протягом 40 років. Вони мене наділили вірною любов'ю, а я їм повсякчас відповідаю взаємністю».

Людмила Приходько з першим Президентом України Леонідом Кравчуком.