Родом я з мальовничого села Звиняче Горохівського району. Війна повернулася на нашу горохівську землю навесні сорок четвертого року...
Родом я з мальовничого села Звиняче Горохівського району. Війна повернулася на нашу горохівську землю навесні сорок четвертого року. Тоді ж частина сіл нашого району була визволена від німців. 8 травня мені виповнилося 17 років, а 20 травня я був призваний на службу. Тоді нас, сімнадцятилітніх і навіть шістнадцятилітніх хлопчаків, хоч ще нібито і не призовного віку, ставили в стрій і одягали в солдатську форму. Казали, що боялися, аби не пішли в ліс, в іншу армію, повстанську. Це вже потім нас назовуть солдатами останнього воєнного призову. А тоді навіть форма на нас сиділа надто мішкувато, бо ж була розрахована на старших за віком і статурою. Тоді ж ми стали свідками напружених боїв, які вели радянські війська в районі Горохова. Ці бої за місто і довколишні села тривали протягом квітня-липня 1944 року. Деякий час ми, новопризвані, що рахувалися в резерві головного командування, були у складі 389-ої стрілецької дивізії, а та у свою чергу у складі третьої гвардійської армії, що своїм лівим крилом завдала головного удару у напрямку Горохова, Сокаля, Томашова. Дивізія, яка була на вістрі наступу, здійснила прорив на ділянці Ощів—Звиняче. Важкі бої тривали протягом кількох днів. Гітлерівцям пощастило навіть вдертися у місто і оточити батальйон 545-ого стрілецького полку, 3-ій дивізіон 950-ого артполку і 454-ий окремий винищувальний протитанковий дивізіон. Серед оточених перебував командир артполку підполковник І.М.Антонов. Він і взяв на себе керівництво діями оточенців. На виручку нам поспішили 1279-ий стрілецький полк полковника Жулініна і 150-а танкова бригада полковника Пушкарьова. Вони рішуче атакували ворога і з’єдналися з оточеними, завдавши противнику значних втрат. І хоча ворог ввів у дію свої 16-у і 17-у танкові дивізії, це фашистам не допомогло. В результаті запеклого бою їхні війська були відкинуті і південна частина нашої області в середині липня остаточно визволена від загарбників. Незабаром після тих боїв я разом з своїми ровесниками був зарахований в один із загонів тридцять другого управління оборонного будівництва, яке належало до резерву головного командування Червоної армії. Вишикувавши нас, оголосили, що ми маємо стати гарними саперами-мінерами, а роботи нам, звісно, вистачить, адже земля була скрізь нашпигована бомбами, мінами і снарядами. В загоні, крім нас, волинян, були представники ще п’ятнадцяти національностей. Отож після визволення Горохівського району від німців ми взялися звільняти наш район від не менш небезпечного ворога — мін. Мені довелося розміновувати села Звиняче, Софіївку, Ощів, Блудів, Шклінь, Терешківці, Печихвости, Мар’янівку, Скобелку. Небезпека чатувала на нас повсюди. Міни були в хатах під порогами і фундаментом, в чоботях, які нібито випадково стояли біля доріг, і в садах, на деревах, в млинах, навіть трупи німців, які лишилися після їхнього відступу, були заміновані. Та й тепер мені стає моторошно, коли я починаю згадувати, як на моїх очах гинули, підривавшись на добре замаскованих мінах, або внаслідок миттєвої необережності, мої товариші по службі. А серед них були і такі, як я, сімнадцятирічні. Кілька разів я був, як мовиться, на волосок від смерті, і все ж вона обминала мене. Одного разу мені довелося розміновувати акордеон. Біля мене зібрався цілий гурт солдатів, серед яких були українці, росіяни, білоруси, грузини. Вони наспівували свої рідні мелодії, за якими засумували на фронтових дорогах, а я їм награвав. До нас підійшов командир загону Шахов і, послухавши цей імпровізований концерт, сказав мені: — Як закінчиться війна, будеш ти, Петрусь, музикантом. Його передбачення таки справдилося, але до цього довелося підривати склад з німецькими снарядами, де мене було поранено. Після перев’язки я повернувся до товаришів по службі, але незабаром отримав ще одне поранення. Всього я був поранений чотири рази, хоч на той час фронт був уже далеко. Але в нас була своя, особлива війна. Після останнього з поранень я був направлений в іншу частину. Коли мене направляли в ту частину, я дізнався, що за ці кілька місяців я знешкодив понад тисячу мін і снарядів. А далі була служба в колишньому Кенігсберзі, що після війни став Калінінградом, і у Латвії. Якось вже в 1948 році неподалік латвійського міста Рокішкіс я навіть потрапив у полон до латвійських повстанців яких ще звали лісовими братами. Вони мене почали допитувати, а коли почули, що я відповідаю українською мовою, то відпустили. Прослужив я аж до 1951 року. Маю бойові нагороди, працював телеграфістом і техніком телеграфних апаратів у Горохові, одночасно закінчив одинадцять класів вечірньої школи. Та я пам’ятав слова колишнього мого командира Шахова, і ніяк не міг забути той, розмінований акордеон. Я здобув музичну освіту і сорок п’ять років працював музичним керівником дитячого садка № 7 у Луцьку. У 1982 році в Бресті зустрів свого колишнього командира, Якова Йосиповича Шахова. Нам було що згадати. Ось уже 22 роки я співаю в хорі “Подвиг”. І хоч мені йде 78-ий рік, досі займаюся моржуванням, хатха-йогою. Вважаю, що ніби й досі в строю, в який став у далекому вже сорок четвертому. Петро МЕЛЬНИЧУК, ветеран, інвалід війни другої групи.
