Курси НБУ $ 44.67 € 51.05
Як нас із послом за коляду покарали

Волинь-нова

Як нас із послом за коляду покарали

Різдво дитинства – воно так близько, бо завжди з тобою, бо навіює спогади про батьківську домівку, заворожливий запах сухої отави, внесеної на свят-вечір дідусем, нагадує про тодішній твій колядницький спринт у снігах…

Віктор МАЗАНИЙ


У пам’яті Різдво 1972 року – воно особливо прикметне. Поспіль кілька тижнів до нього я зі своїми однокласниками, зокрема з Олександром Моциком (у майбутньому Надзвичайним і Повноважним Послом України, який у 1998–2015 роках очолював українське посольство у Туреччині, Польщі та США, а зараз є почесним професором Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки), ретельно готувався до вертепного колядування — дійства, яке всі ми хотіли театрально демонструвати в кожній хаті наших односельців. Повторювали знані колядки, вивчали нові. Приміряли до себе відповідний «сценічний» одяг – то були старовинні жупани, кожухи, мундири недавно демобілізованих солдатів. Олександр Моцик мав особливий кітель – із позолоченими погонами майора. Його дав покористуватися чоловік нашої вчительки Анастасії Іванівни Петро Павлович Чернявський – бойовий офіцер Другої світової.
І ось 7 січня після сходу сонця семеро перебиранців вийшли на основну, ще не виїжджену вулицю нашого села Городець Володимирецького району, яка, здавалося, раділа закличному срібному подзвону тронки, нашій ході, грайливо відгукувалася голосним порипуванням молодого снігу під нашими кирзовими чобітьми, звечора густо помащеними моторним маслом, що його дав дядько Опанас…



Із криком «Я вам наколядую, нєгодяї, я вам дам Бога, панімаєш ти! Хто позволів?!» він спочатку роздер свиту на мені, зірвав мою шапку-маску, щоб упізнати, і штовхнув так, що я опинився на підлозі.



Попереду нас гордовито похитувалася промениста звізда, яку виготовив батько одного з наших учасників. Її ніс хлопець, котрий у той день був у головній ролі вертепу. А позаду нього у барвистих шатах – цар-отаман, його ординарці, різна прислуга; у вивернутому кожусі – створіння з довгим хвостом і рогами; у білій сорочці-свиті аж до п’ят та у склеєній з білого паперу шапці, відомій із фільмів про хрестоносців, ще одна дійова особа – вона вимахує дерев’яною косою…
Отак ми перебігали від хати до хати, аж поки не зайшли в будинок тітки Олександра Моцика. Тільки-но почали колядувати і показувати вертепну сцену, як рвучко відчинилися сінешні двері і в хату влетів сільський голова. Із криком «Я вам наколядую, нєгодяї, я вам дам Бога, панімаєш ти! Хто позволів?!» він спочатку роздер свиту на мені, зірвав мою шапку-маску, щоб упізнати, і штовхнув так, що я опинився на підлозі. Потім почав частувати стусанами інших, а тоді підскочив до Моцика і схопив за погон, норовлячи його зірвати. Але погон був пришитий міцно, то непроханий гість потягнув його разом із кітелем, а з ним і Моцика — швиргонув у куток. Ми притьмом посхоплювалися і – навтьоки.
Відбігли до вигону, побачили, що ніхто не переслідує, і домовилися: коли почне темніти, то вийдемо знову. Наші батьки вдома не заперечували, вони якось так таємниче казали, що той наш кривдник увечері вже навряд чи зможе нам перешкоджати.
…І ось прямуємо на закличні вогники хат свого зачарованого присмерком Городця. Довкола нас неходжені кришталеві сніги у вечірній загадковості – ніби заохочують, ніби пишаються… А над нами – підморгують найсвітліші у світі зорі. Співаємо – несемо новину, що діва Марія народила Господнього Сина…
Ця історія закінчилася після канікул, коли нас, колядників, директор школи посовістив на «лінійці» перед кількома сотнями учнів: мовляв, такі авторитетні відмінники-десятикласники і – подумати тільки! – сам секретар комсомольської організації школи (показав на мене) піддалися релігійним віянням… Але він говорив незлостиво, в його словах ми не відчували справжнього осуду. І не збирався нас карати – просто був зобов’язаний «провести атеїстичну роботу», бо такий йому перед Різдвом прийшов циркуляр із райкому комуністичної партії — «преп’ятствовать релігіозним проіскам».
Днями, обмінюючись привітаннями, знову з Олександром Моциком згадували ту подію – звичайно, з усмішкою. Але, говорячи про це, ми мали на увазі інше: нам так щемливо хочеться й хочеться повертатися під рідне пречисте небо того Різдва, у ніжність городецьких снігів, у нашу Коляду, якій віддано довірили свої чутливі душі – відтоді й назавжди. У тих снігах – моє серце…
м. Рівне.
На фото: Учасники вертепу в час атеїзму Віктор Мазаний та Олександр Моцик.

Telegram Channel