А найголовніша справа у волинського фотожурналіста Валерія Мельника – навесні…

Цією фразою Валерій Мельник завершив свою книгу «Роса з мисливської стежки» («Терен», 2016), де в есеї «Іспит» йдеться про двох журавлів, які в негоду, по дорозі в тепліші краї, відбилися від ключа. За ними спостерігають двоє людей, яким також належить здолати нелегкий земний шлях…

Валентина ШТИНЬКО

Книгу цю хочеться читати-перечитувати із щирою заздрістю до автора, який усе написане не просто бачив — відчував, переживав на смак, на дотик, на п'янкий запах лісових стежок, вільність туманів, посвист пташиних крил, відблиск першого променя у краплині роси. Яка ж ти неозоро-чарівна, земле наша!
Коли зустрічаю цього добродушного, усміхненого бороданя, який не лізе у кишеню ні за анекдотом, ні за мисливською бувальщиною, якої не відрізниш від небилиці, одразу хочеться доброї кави, довгої розмови «за життя». Бо знаю: за позірною легковажністю — глибина і якась іскрометна мудрість. Їх заслужений журналіст України і фотохудожник Валерій Мельник сповна продемонстрував своїм проектом «Обличчя героїв АТО».

Ідея, запропонована відділом інформаційної політики облдержадміністрації, унікальна, бо втілена вперше. Тепер ця виставка мандрує районами Волині. Це 17 фотопортретів, на яких люди різних доль, різних військових звань, які у різний час потрапили на фронт неоголошеної війни. Але їх об'єднує одна риса — вони на перший поклик Вітчизни стали на її захист, вважає автор.
Саме цю виставку, а ще вихід у світ двох книжок – збірки оповідань і есе «Роса з мисливської стежки» та «Земля Чірмуса і Оха» — він вважає найприємнішими у своїй творчій біографії подіями року, що минув. Друга книга, за словами Валерія Мельника, створена за підтримки двох співавторів і прекрасних людей – краєзнавця Олени Бірюліної та директора Черемського природного заповідника Степана Пащука.

Хотілося б, щоб у суспільстві минуло сп’яніння від безмежної свободи, яку отримав український народ. І на зміну йому прийшло усвідомлення, що демократія – це не вседозволеність.

– І художнім, і документальним словом ці видання нагадують про те, що ми, волиняни, маємо унікальну природу. А ще – відновлюють і повертають читачеві якусь часточку нашої правдивої історії, що свого часу була вкрадена і розтоптана комуністичним режимом, – розповів пан Валерій.
– Що хотілося б, але не вдалося? – розмірковує далі. – Найперше – щоб припинилася російсько-українська війна, щоб агресор забрався з окупованих територій і на Сході перестали вбивати та калічити наших дітей… Хотілося б, щоб усі жителі України нарешті усвідомили, що повернення до минулого вже не буде. Бо «зниження цін до великих революційних дат» колись робилося за рахунок утримання мільйонів людей у комуністичних концтаборах і їхньої підневільної неоплачуваної праці… Хотілося б, щоб у суспільстві минуло сп’яніння від безмежної свободи, яку отримав український народ. І на зміну йому прийшло усвідомлення, що демократія – це не вседозволеність.
Що ж до особистих справ, то, на жаль, через гігантський обсяг матеріалу та необхідність постійно перепровіряти його не вдалося суттєво просунутися зі ще однією краєзнавчою книгою, над якою працюю вже з десяток літ, — продовжує Валерій Мельник.
І через велику завантаженість дрібнішими справами — але від того не менш потрібними, які уже сьогодні дають хліб насущний! – не встиглося повністю підготувати до друку фотоальбом про Волинь і її людей. У новому році все робитиму, щоб «дотягнути» його до видавничої кондиції. А ще – на замовлення лісівників розроблятиму з десяток-другий еколого-краєзнавчих стежок.
Але найголовніша справа очікує навесні. Треба зробити так, щоб мій онук, першокласник Богдан… спіймав на вудку свою першу рибку і посадив першу яблуньку. Що може бути серйознішим для діда-пенсіонера, яким я вже є нині?